Читати книгу - "Крадій часу, Террі Пратчетт"

прямо в повітрі, а до землі було метрів сто, їх, здається, зовсім не турбував. Також, як це не дивно, вони навіть не здавалися здивованими. Їм просто було цікаво. Вони поводилися, немов дослідники, що бачили чимало інших цікавих речей. А так воно й було у класі міс Сюзен.

— Ану, Меланіє, — сказала міс Сюзен, а тим часом до неї на стіл прилетів і сів там голуб. — Велика стрілка показує дванадцять, а величезна стрілка наближається до десяти, отже…

Вгору злетіла Вінсентова рука.

— У-у, міс, у-у, у-у…

— Майже дванадцята година, — спромоглася на відповідь Меланія.

— Добре. Але ось тут…

Повітря затьмарилося.

Тепер усі парти, не міняючи свого чіткого розташування, опинилися на бруківці майдану якогось іншого міста. І більша частина класної кімнати теж. Шафи, таблиця природознавства, шкільна дошка. От тільки стіни десь загубилися.

Ніхто на майдані не звертав на гостей жодної уваги, але, як це не дивно, ніхто й не намагався пройти крізь них. Повітря було теплішим і пахло морем і болотом.

— Хтось знає, де ми зараз? — запитала міс Сюзен.

— У-у, я, міс, у-у, у-у… — для того, щоб витягти ще вище руку, Вінсенту треба було злетіти над землею.

— Може ти, Пенелопо? — поцікавилася міс Сюзен.

— Ой, міс, — розпачливо зітхнув Вінсент.

Пенелопа, вродлива, слухняна і явно тупувата, оглянула з панічним виразом обличчя залюднену площу і побілені будинки з накриттям.

— Минулого тижня ми тут були на уроці географії, — нагадала міс Сюзен. — Місто оточене болотами. На річці Вйо. Відоме своєю кулінарією. Багато морепродуктів?..

Пенелопа насупила свої елегантні брови. Голуб пурхнув зі столу міс Сюзен і долучився до зграйки голубів, що вишукували залишки їжі поміж плит бруківки, лагідно воркуючи своєю голубиною говіркою.

Знаючи, що багато чого може статися, поки Пенелопа перебуватиме в процесі роздумів, міс Сюзен показала рукою на годинника, що прикрашав крамничку з другого боку площі, і запитала:

— А хто мені скаже, якщо ваша ласка, котра година зараз тут, у Ґеної?

— У-у, міс, міс, у-у…

Хлопець на ім’я Ґордон обережно припустив, що це, можливо, третя година, а розчарований Вінсент гучно випустив із легенів залишки повітря.

— Правильно, — сказала міс Сюзен. — А хтось мені скаже, чому в Ґеної третя година, а в Анк-Морпорку дванадцята?

Уникнути цього було вже неможливо. Якби Вінсентова рука піднеслася ще швидше, її, мабуть, обпекло б тертя повітря.

— Так, Вінсенте?

— У-у, міс, швидкість світла, міс, шістсот миль на годину, і коли сонце встає на Узбіччі біля Ґеної, дванадцяти годинам потрібно ще три години, щоб дістатися до нас, міс!

Міс Сюзен зітхнула.

— Дуже добре, Вінсенте, — сказала вона і підвелася. Усі в класі не зводили з неї очей, дивлячись, як вона іде до Канцелярської Шафи. Шафа, скидалося на те, подорожувала разом із ними, а ще, якби хтось звернув на це увагу, можна було зауважити невиразні лінії в повітрі, що позначали стіни, вікна і двері. І тоді пильний і вдумливий спостерігач міг би запитати: «Отже… ця класна кімната якимось чином ще й далі перебуває в Анк-Морпорку і одночасно в Ґеної, так? Це якийсь трюк? Це відбувається насправді? Чи в нашій уяві? Чи для цієї вчительки це невелика різниця?

На місці були й нутрощі цієї шафи, і в цьому темному, пропахлому паперами сховку міс Сюзен зберігала зірки. 

Там були золоті та срібні зірки. Одна золота зірка була варта трьох срібних.

Директорка і цього теж не схвалювала. Якось вона заявила, що це заохочує Конкурентоспроможність. Міс Сюзен відповіла тоді, що в цьому й полягає суть, і директорка поспіхом подріботіла геть, уникаючи Погляду.

Учнів доволі рідко нагороджували срібними зірками, а золотими — взагалі не частіше, ніж раз у два тижні, тож і суперництво в намаганні їх отримати було відповідним. Міс Сюзен тим часом дістала з шафи срібну зірку. Ще трохи, і Вінсент Завзятий матиме власну галактику. Треба віддати йому належне — його зовсім не цікавило, яку саме зірку він отримує. Кількість, ось що його цікавило. Міс Сюзен подумки назвала його «Хлопцем, Якого Найвірогідніше Приб’є Одного Дня Власна Дружина».

Вона знову підійшла до свого столу і спокусливо поклала перед собою зірку.

— А тепер екстраособливе питання, — сказала вона дещо зловтішно. — Чи це означає, що там є «потім», коли тут є «тепер»?

Рука завмерла напівпіднятою.

— У-у… — почав був Вінсент і зупинився. — Це не має сенсу, міс…

— Питання не повинні мати сенсу, Вінсенте, — сказала міс Сюзен. — А от відповіді повинні.

Почулося немовби зітхання від Пенелопи. На подив міс Сюзен, обличчя, що неодмінно змусить її батька одного дня наймати для неї охоронців, позбувалося свого звичного радісно-мрійливого стану, знаходячи потрібну відповідь. Її білосніжна, мов алебастр, рука також здіймалася вгору.

Учні завмерли в очікуванні.

— Так, Пенелопо?

— Тепер…

— Так?

— Тепер є завжди і скрізь, міс?

— Абсолютно правильно. Молодчина! Гаразд, Вінсенте, ти можеш отримати срібну зірку. А тобі, Пенелопо…

Міс Сюзен знову попрямувала до шафи з зірками. Вже те, що Пенелопа на такий тривалий час зійшла зі своєї хмарки, щоб відповісти на питання, вартувало зірки, але настільки глибоке філософське судження заслуговувало на золоту нагороду.

— Я хочу, щоб ви всі розгорнули свої зошити й записали те, що нам сказала щойно Пенелопа, — радісно звеліла вона, сідаючи за стіл.

І тут вона побачила на своєму столі чорнильницю, яка почала підніматися вгору, неначе Пенелопина рука. Це була керамічна чорнильниця, що якраз пасувала до круглого отвору на дерев’яному столі. Вона плавно піднеслася вгору, балансуючи, як виявилося, на життєрадісному черепі Смерті Щурів. Він підморгнув міс Сюзен однією зі своїх синьосвітних очниць.

Навіть не дивлячись униз, вона дуже спритно відсунула чорнильницю вбік однією рукою, а другою сягнула по товстезний том казок. А тоді з такою силою вдарила цією книгою по отвору, що темно-синє чорнило аж вихлюпнулося на бруківку.

Затим вона підняла на столі кришку й зазирнула всередину. Там, звісно, нічого не було. Принаймні нічого макаб-ричного…

…якщо не враховувати погризеного щурячими зубами шматочка шоколаду і записки готичним шрифтом зі словами:

Чекаю тебе 

під якими був дуже знайомий символ «Альфи й Омеги» і підпис:

Дідусь. 

Сюзен схопила записку і зібгала її в кульку, усвідомлюючи, що її аж трясе від люті. Як він посмів? Та ще й прислати цього щуряку!

Вона кинула кульку в кошик для сміття. Ніколи не промахувалася. Інколи кошику навіть доводилося зрушити з місця, щоб вона в нього влучила.

— А тепер підемо й поглянемо, котра година зараз у Хапонії, — сказала вона дітям, які спостерігали за нею.

Книжка, що впала на столі, розгорнулася на певній сторінці. Пізніше настав час читати казки, і міс Сюзен здивувалася, дещо запізно, яким це чином ця книжка опинилася в неї на столі, хоч перед тим вона її там не бачила.

А бризки від темно-синього чорнила залишалися на бруківці майдану в Ґеної, аж поки їх не змила вечірня злива.

Цок 

Перші слова, які прочитують шукачі просвітлення в таємних, сповнених ударів гонгів долинах, які відвідує снігова людина єті