Читати книгу - "Затьмарення, Філіп Кіндред Дік"

всі, блядь,— сказав Чарльз.— Нічого. Жодних комах. І тоді я зрозумів, тоді я, курва, зрозумів. До мене дійшло про його мозок, про мозок Джеррі.

Повітря вже не пахло весною, і раптом він збагнув, що йому терміново потрібно закинутися Препаратом С; або час був пізніший, ніж він собі уявляв, або минулого разу він прийняв менше, ніж думав. На щастя, Чарльз возив із собою портативний запас у бардачку, схований на самому дні.

Він почав роззиратися в пошуках вільного місця, щоб припаркуватися.

— Твоя свідомість бавиться з тобою, — відсторонено мовила Донна; вона, здавалося, занурилася в себе, відлетіла кудись удалечінь.

Чарльз запитував себе, чи його смикана їзда її дратувала. Мабуть, що так.

Раптом без його згоди у нього в голові прокрутився ще один фантазійний ролик: спершу він побачив великий припаркований «Понтіак» з домкратом під заднім бампером, який висковзував, та малого років тринадцяти з довгим солом’яним волоссям, котрий з усіх сил намагався втримати автомобіль, водночас гукаючи по допомогу. Він побачив себе і Джеррі Фебіна, які вибігли разом із будинку, будинку Джеррі, й побігли заваленою банками з-під пива доріжкою до машини. Він схопився за дверцята з боку водія, щоб відчинити їх і пошвидше натиснути на гальма. Але Джеррі Фебін в одних трусах, навіть без взуття, із розкуйовдженим волоссям, яке стирчало на всі боки,— він саме спав — Джеррі оббіг машину і своїм голим блідим плечем, що ніколи не бачило денного світла, відштовхнув малого від автомобіля геть. Домкрат похилився і впав, задня частина машини грюкнулася на землю, шина й колесо покотилися, але з хлопчиком усе було гаразд.

— Запізно гальмувати,— сопів Джеррі, кліпаючи очима й намагаючись прибрати з них своє потворне жирне волосся. — На це немає часу.

— З ним усе добре? — крикнув Фрек.

Його серце й досі важко гупало.

— Ага.

Джеррі стояв біля хлопчика, відхекуючись.

— Бляха-муха! — знавісніло гаркнув він до малого. — Невже я не казав тобі зачекати, доки ми не робитимемо її разом? І коли вислизає домкрат — бляха, чувак, ти не зможеш втримати п’ятсот фунтів!

Його обличчя скривилося. Хлопчик, малий вилупок, мав жалюгідний вигляд і винувато щулився.

— Я завжди тобі це повторював і повторював!

— Я подався до гальм, — пояснив Фрек, розуміючи власний ідіотизм, те, що вчинив хуйню, так само, як і малий, і вона так само могла мати летальні наслідки. Те, що він облажався, хоча й був дорослим чоловіком, проте не зумів зреагувати правильно. Але хай там як, а він, як і малий, хотів хоч якось виправдати це словами.

— Але тепер я розумію... — теревенив він далі, однак на цьому фантазія закінчилася; насправді це був документальний флешбек, оскільки він пам’ятав день, коли це трапилося, ще коли вони жили всі разом. У Джеррі хороший інстинкт — інакше б малий засранець опинився під задньою частиною «Понтіака» з розтрощеним хребтом.

Утрьох вони похмуро посунули назад до будинку, навіть не намагаючись наздогнати шину й колесо, які досі котилися.

— Я спав, — пробурмотів Джеррі, коли вони ввійшли в темряву будинку. — Уперше за кілька тижнів ці комахи трохи попустилися, тож мені вдалося заснути. П’ять днів я взагалі не спав — лише бігав і бігав. Я подумав, можливо, вони й справді зникли на якийсь час; вони таки зникли на деякий час. Я подумав, вони врешті-решт здалися і пішли кудись-інде, наприклад, до сусідів або взагалі вибралися звідси. Однак тепер я знову їх відчуваю. Та десята стрічка проти шкідників, чи то була вже одинадцята — вони знову мене обдурили, як раніше робили це з усіма.

Однак тепер його голос був приглушений, у ньому не чулося злості, він був просто низький і розгублений. Він опустив руку на голову малого вилупка й ударив його по потилиці.

— Тупий пацан — коли домкрат вислизає, забирайся звідти нахрін. Забудь про машину. Навіть не підходь до неї, не намагайся підштовхнути всю цю масу, втримати її своїм тілом.

— Але, Джеррі, я боявся, що міст...

— Хуй із тим мостом. Хуй із тією машиною. Це — твоє життя.

Вони перетнули темну вітальню втрьох, і повторення тепер вже давно минулої події вимкнулося і зникло назавжди.

2

— Джентльмени анагаймського клубу «Лайонз», — мовив у мікрофон чоловік,— сьогодні нам випала чудова нагода, адже, як ви бачите, округ Орандж дав нам можливість почути — а тоді запитати про те, що вас цікавить, — агента нарковідділу з департаменту шерифа округу Орандж, який працює під прикриттям.

Він аж сяяв, цей чолов’яга у рожевому костюмі з вафельного волокна із широкою жовтою вініловою краваткою, синій сорочці й туфлях зі штучної шкіри; він мав надмірну вагу, також був застарий і надміру радісний, навіть попри те, що у нього не було особливих причин радіти.

Від його вигляду агента під прикриттям нудило.

— Ви помітили, — сказав спікер клубу «Лайонз», — що заледве можете розгледіти цю особу, котра сидить праворуч від мене. Це тому, що він одягнений у так званий шифрувальний костюм, який він носить — і насправді мусить носити — правду кажучи, більшу частину свого часу, коли працює в правоохоронних органах. Пізніше він пояснить вам, чому.

Аудиторія, що була найточнішим дзеркальним відображенням усіх якостей спікера, прикипіла поглядом до особи в шифрувальному костюмі.

— Цього чоловіка, — виголосив промовець, — якого ми називатимемо Фред, оскільки це його кодове ім’я, під яким він звітує про інформацію, яку зібрав, доки він перебуває в шифрувальному костюмі, неможливо ідентифікувати ані за голосом, ані навіть за частотою чи тембром, ані за виглядом. Він виглядає — хіба ні? — мов розпливчаста пляма і все. Чи я не правий?

Він широко всміхнувся. Його слухачі, вирішивши, що це було справді дотепно, також дещо заусміхалися.

Шифрувальний костюм був винаходом лабораторії «Белл», випадково створеним робітником на ім’я таємний агент Пауерз. Кілька років тому він експериментував із впливом деінгібіторів на нервову тканину й однієї ночі, ввівши собі ін’єкцію IV, яка вважалася безпечною і такою, що викликає легку ейфорію, відчув страшенний спад активності гамма-аміномасляної кислоти у своєму мозку. Суб’єктивно він почав сприймати яскраву фосфенну активність, спроектовану на стіну його спальні, шалений, дедалі швидший монтаж із того, що, як він тоді собі уявляв, було сучасним абстрактним мистецтвом.

Впродовж близько шести годин, поринувши в транс, таємний агент Пауерз переглядав тисячі робіт Пікассо, що змінювали одна одну зі швидкістю блискавки,