Читати книгу - "Королівство шахраїв"

Смеета, знемагаючи від бажання сісти на його місце.

— Виходите з гри?

Смеет дружньо кивнув Джасперові.

— Схоже, що ми обидва виходимо, еге ж, друзяко? Нехай тобі більше пощастить наступного разу.

Джаспер не посміхнувся у відповідь.

— Я ще не закінчив.

Смеет кивнув на сумну Джасперову купку фішок.

— А здається, наче точно закінчив.

Джаспер підвівся і потягнувся за револьверами. Вілан стиснув руками пляшку шампанського, тоді як інші гравці позадкували від столу, готуючись вихопити власну зброю або пірнути в якесь прикриття.

Але Джаспер лише відчепив свій ремінь із револьверами й обережно поклав їх на стіл, турботливо погладивши пальцями їхні блискучі виступи.

— Скільки за це? — поцікавився стрілець.

Вілан намагався зазирнути йому в очі. Невже це було частиною плану? Та навіть якщо так, про що думає Джаспер? Він любить свої револьвери. Із таким самим успіхом він міг би відрізати собі руку й укинути її до каструлі.

Шпехт прокашлявся і сказав:

— «Купчасті хмари» — це тобі не ломбард. Ми приймаємо лише готівку і кредит від Ґеменсбанку.

— Я поставлю за тебе, — запропонував Смеет з удаваною байдужістю, — якщо це оживить гру. Тисячу крюґе за зброю?

— Вони коштують удесятеро більше.

— П’ять тисяч крюґе.

— Сім.

— Шість, та й те лише тому, що сьогодні я почуваюся щедрим.

— Ні! — вирвалося у Вілана. У залі запала тиша.

Джаспер холодно озвався:

— Не пригадую, щоб я просив вашої поради.

— Яка безцеремонність! — вигукнув Смеет. — Відколи це офіціанти втручаються в гру?

Ніна лихо зиркнула на Вілана, а Шпехт, не довіряючи власним вухам, сказав розгніваним тоном:

— Джентльмени, може, ми продовжимо гру? Робіть ваші ставки!

Джаспер підштовхнув револьвери на столі ближче до Смеета, а той у відповідь посунув до нього високий стіс фішок.

— Гаразд, — озвався стрілець, і його сірі очі поблякли. — Роздавай і на мене.

Вілан позадкував із-за столу та якомога швидше зник у коморі. Тарілка з мушлями і льодом зникла, але там на нього чекав Каз. Він накинув на свій небесно-блакитний піджак довгий помаранчевий плащ. Рукавички знову були на місці.

— Казе, — розпачливо озвався Вілан, — Джаспер щойно поставив свої револьвери.

— І скільки він за них отримав?

— Хіба це має значення? Він...

— П’ять тисяч крюґе?

— Шість.

— Добре. Навіть Джасперові не вдасться програти їх менш ніж за дві години. — Він передав Віланові плащ і маску, вбрання Сірого Чортеняти. — Ходімо.

— Я?

— Ні, той ідіот позаду тебе. — Каз узяв гучномовець і сказав: — Пришліть іншого офіціанта. Цей спромігся вилити шампанське на черевики великого цабе.

Хтось на кухні зареготав і відповів:

— Домовилися.

Уже за кілька миттєвостей вони спустилися сходами й вийшли через службовий вихід; костюми дозволяли їм пересуватися в натовпі Східної Клепки непоміченими.

— Ти знав, що Джаспер програє. Ти навмисне вчинив, аби так і сталося, — звинуватив Бреккера Вілан. Каз рідко користувався своїм ціпком, якщо вони вешталися тими частинами міста, де його могли впізнати. Але, попри його кривобоку ходу, Віланові доводилося бігти підтюпцем, щоб не відставати.

— Звичайно, вчинив. Я контролюю гру, Вілане, інакше я не плачу. Я міг вчинити так, щоб Джаспер виграв кожну роздачу.

— Тоді чому?..

— Ми були там не для того, щоб виграти в карти. Нам потрібно, щоб Смеет залишився за столом. Він дивився на ті револьвери майже так само закохано, як зазирав у Нінине декольте. А тепер він упевнений, що це вдала ніч для гри: навіть програвши, він гратиме далі. Хтозна, може, Джаспер навіть відграє свої револьвери.

— Сподіваюся, — зізнався Вілан, коли вони заскочили в переповнений туристами гребний човен і попрямували вздовж Клепки на північ.

— Ще б пак.

— Що це означає?

— Хтось на кшталт Джаспера виграє дві роздачі поспіль і вважає це вдалою серією. Урешті-решт він програє, але це лише розпалює його голод до чергової роздачі. Ігрові будинки на цьому заробляють.

«Тоді навіщо змушувати його йти до грального лігва?» — подумав Вілан, але промовчав. І навіщо змушувати Джаспера віддавати щось, що так багато для нього важить?

Мусив існувати інакший спосіб утримати Смеета за столом. Але навіть ці запитання були неправильні. Справжнє питання було, чому Джаспер пішов на це, ані на мить не завагавшись? Можливо, він досі шукав Казового схвалення, сподіваючись знову заслужити його прихильність після того, як Джасперів промах призвів їх прямісінько до засідки в доках, через яку вони мало не наклали головами. А може, Джасперові потрібно було дещо більше за Казове пробачення.

«Що я тут роблю?» — вкотре здивувався Вілан. Він помітив, що гризе великий палець, і змусив себе припинити це. Він тут заради Інеж. Вона неодноразово рятувала їхні життя, і він не збирався цього забувати. Він був тут, тому що розпачливо потребував грошей. А якщо була ще одна причина, висока цибата причина з надмірною жагою до азартних ігор, думати про неї просто зараз він не збирався.

Щойно діставшись околиць Бочки, Вілан із Казом позбулися своїх плащів і небесно-блакитних піджаків та рушили на схід у напрямку району Зельвер.

Під темною аркою Гандельканалу на них чекав Матаяс.

— Усе чисто? — поцікавився Каз.

— Усе чисто, — повідомив велетень-фієрданець. — Світло на горішньому поверсі Смеетового будинку вимкнули понад годину тому, але не знаю, чи спить прислуга.

— Він має лише покоївку, яка працює вдень, і кухаря, — пояснив Каз. — Занадто бідний, щоб тримати цілодобову прислугу.

— Як там...

— З Ніною все гаразд. Із Джаспером усе гаразд. З усіма все гаразд, крім мене, оскільки я застряг із купкою няньок-скиглійок. Пильнуй далі.

Вілан сконфужено стенув плечима в бік Матаяса, що мав такий вигляд, наче збирався розтрощити Бреккерів череп об стіну, і поспішив за Казом уздовж викладеної бруківкою вулиці. Смеетів дім слугував йому також за бюро і розташовувався на темній вулиці, де пішоходів було обмаль. Уздовж каналу світилися ліхтарі, а в деяких вікнах мерехтіли свічки, але після того, як дзвони вибивали десяту, більшість поважних жителів цього району подавалися на боковеньку.

— Ми збираємося просто зайти через парадні двері?

— Краще роззуй очі, а не роззявляй пельку, — порадив Каз, блискаючи межі пальці відмикачками.

«Та роззув», — подумав Вілан. Але це було не зовсім так. Він оглядав розміри будинку, дьоготь на його шпилястому даху, троянди, що вже зацвітали