Читати книгу - "Покохай мене, Юлія Бонд"

2.2

Дівчата щиро дивуються, побачивши мене на роботі у неділю.

Я входжу до фотостудії, тримаючи в одній руці підставку зі стаканчиками кави, а в іншій – паперовий пакет із пончиками, які щойно купила у кав'ярні за рогом.

– Анастасіє Олександрівно, а ми на вас не чекали, – каже Ліда, виглядаючи через монітор. – Щось трапилося?

– Та ні, дівчата, – ставлю підставку з кавою на столі, – все нормально. Просто скучила. Вирішила заглянути.

– Могли б і відпочити у неділю. Не бережете ви себе, – підтакує Ліді її напарниця.

Я відмахуюсь, мовляв, що зі мною станеться. Пропоную дівчаткам невеликий тайм-аут. Кава холоне.

Поки дівчата вирушають у підсобку на перекус, я сідаю за своє робоче місце і вмикаю ноутбук. Нічого понаднормового. Але якщо я вже тут, то можна хоч трохи попрацювати.

Відкриваю папку із фотками останньої фотосесії. Переглядаю.

На екрані посміхається щаслива сімейна пара. Вагітна мама, тато та їхній маленький син дошкільного віку.

Я відбираю вдалі знімки та завантажую їх у фотошоп для подальшої обробки. У вуха вставляю блютуз-навушники. Врубаю на телефоні улюблену музику і поринаю в процес.

Свою роботу я обожнюю. Тут я відчуваю комфорт та спокій.

Так склалося, що у фотографію я прийшла випадково. Дев'ять років тому, бувши студенткою економфаку, шукала підробітку на літо. В одному з оголошень на місцевому сайті мені потрапила робота у фотостудії. Графік був підхідним, а в поєднанні з непоганою зарплатою – те, що було потрібно для двадцятирічної дівчини.

Я так захопилася цією роботою, що з настанням вересня не повернулася в універ. Перевелася на заочку та повністю розчинилася у фотографії.

Через два роки здобула диплом про закінчення вищої освіти. Сховала його в шухляду письмового столу і більше ніколи звідти не діставала. Ось так я прийшла підробити на якийсь час, а залишилася у сфері фотографії назавжди.

Рік тому я вирішила відкрити власну фотостудію. Досвіду в мене – хоч греблю гати, а бажання рости та розвиватися ще більше. Знайшла потрібне приміщення. Відкрила підприємництво. Взяла у банку кредит, щоб купити необхідну техніку. І запустила перший у своєму житті самостійний проєкт.

Дуже пишаюся собою. І хоч я маю банкам виплачувати кредит ще цілий рік, мене ніщо не засмучує. Мої нинішні прибутки невисокі, але я знаю, так буде не завжди. Як тільки закрию всі платежі, моє матеріальне становище піде вгору.

На екрані ноута з'являється піктограма вхідного повідомлення. Я спеціально встановила особистий вайбер на ноут для зручності.

Відкриваю програму без задніх думок. А там повідомлення від Данила. Не хочеться читати його. Але ігнорувати – це вже якийсь дитячий садок на лямках.

Він: "Ти вдома?".

Я: "Ні".

Він: "Де?".

Посміхаюся, потираючи перенісся. Який командир. А нічого, що він ніби мені ніхто? Нехай зі своєю дружиною так спілкується.

Швидко набираю текст на клавіатурі: "Не твоя справа". Перечитую. Видаляю.

Ні, так справа не піде. Хай там як, але Данило дуже допоміг мені. Я й досі винна йому чималу суму, яку позичила для відкриття фотостудії. Тільки на відміну від банків Потоцький не нараховує мені відсотки. І ніколи не питає, коли я йому віддам борг.

Видаляю чернетку. Ні, Насте. Ти ж не сволота якась. Повинна пам'ятати добро, яке зробив для тебе Данило.

Я: "На роботі".

Він: "Їду".

Потоцький зникає з мережі. Я задумливо дивлюся на екран монітора, перечитую наше листування. Не розумію, що йому від мене треба.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍