Читати книгу - "Сад забутих плодів"

216
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 69
Перейти на сторінку:
що ніби провалився в порожнечу.

[9, четвер]

Люблю я ці храмові руїни, тепер уже остаточно покинуті. Стою і вдихаю повітря, зелене від диких трав і рослин, що оселилися на власний розсуд там, де в минулі часи збиралися віряни, перелякані й готові до тисячі сповідей, промовлених пошепки в ґратки сповідалень, нині вже іржаві. Численні бурі спромоглися пробити щілини в покрівлі, яка потроху завалилася зовсім. Тоді люди віддалилися від цієї церкви. Як мені розповіли люди — лише двоє братів та їхня сестра й далі ходили сюди молитися посеред кропиви. Двоє з них померли, а третій однаково навідувався до цих руїн дощовими днями, бо шамотіння струменів, що падали на парасолю, створювало враження великого гурту людей за молитвою. Я стою там часто в тиші, ніби чекаючи на щось. Учора до мене підійшла княжна Багратіоні, вигнана в заслання комуністами 1922 року. Так само, як тоді, вона тримала в руках велику валізу, повну фотографій. Тільки втілені у фотографічних образах спогади юності давали їй розраду. Отак, серед диких заростів, ми переглядали разом її княже життя та її неспішні подорожі каретою в Європу, а зокрема — у Марієнбад, разом із батьком-князем і сестрами.

Вони часто зупинялися саме в Марієнбаді.

Ми обнялися на прощання, як брат і сестра, після чого вона повернулася в табір, до Сибіру.

На мої народини мені

чорну книгу подаровано

яку знайшли у монастирі

у Тибеті. Пусте що читати її не вмію

варто на вітрі її розгорнути

і слова розлітаються ввись.

[12, неділя]

Мене останніми роками надзвичайно приваблює людська простота. Але не та, яку ретельно приховують освічені люди, бо їм соромно виявити будь-які прогалини у своїх знаннях. Я говорю про істинну, сказати б, примітивну простоту, початкову, подібну до землі, до бруду, до пульпи, вільної від зернин чи насінин злаків або квітів — простоту, здатну творити казкові жести, ба навіть осяяння, які ми іноді отримуємо від божевільних або від дітей. Фелліні мав тривалі стосунки з людьми, що жили на межі суспільно прийнятного. Я був знайомий із двома з них. Одного звали Фред, він колишній танцюрист, переможець бального конкурсу на витривалість, а інший — боксер, що вже зійшов із рингу. Зранку вони чекали у Федеріко під будинком, аби піднятися і спустошити його холодильник. Натомість дарували режисерові свою загадкову здатність слухати. Федеріко ронив свої слова в тишу їхнього мовчання й удавано байдуже вислуховував їхні проблеми аж до того моменту, коли так чи інакше вирішував їх розв’язати. Йому потрібна була ця безпосередність простої уваги, на кшталт тієї, яку маємо від котів або від інших хатніх тварин. Зрештою, багатьом буває потрібна присутність людини, здатної вислухати, присутність, яка створює щось на зразок відчуття фізичної захищеності. Коли Федеріко приймав ванну, той колишній боксер подавав йому гирю і змушував тричі повільно піднімати її. Ото й уся ранкова гімнастика. Що ж до Фреда, то він стримано супився чи морщив лоба або злегка жестикулював руками на знак свого зацікавлення розповідями Маестро й цілковитої його підтримки. Федеріко ж задовольнявся цією невибагливою публікою, потребуючи час від часу вихлюпувати на когось власні прикрощі. У періоди сонного літнього спліну, розлігшись у фотелі студії, Фред міг тихо переповідати всі злигодні та халепи своєї родини. А Федеріко, ймовірно, відчував полегшення, вислуховуючи розпачливі нарікання й порівнюючи їх із власними муками, яких йому постійно завдавало безсоння. Фреда він примудрився передати Мастроянні, який тримав його коло себе багато років, аж доки той помер далеко від дому, як заведено в котів. Більшою мірою, ніж будь-хто інший, я безнастанно питаю себе, якого роду пожиток могли мати й Федеріко, і той-таки Мастроянні від своїх повалених янголів-хранителів. Минулої ночі мені раптом спало на думку: а чи не був і я сам певний час однією з таких істот, утримуваних суто заради товариства? Скажімо, у мої перші роки в Римі, коли Федеріко щодня підбирав мене на тротуарі в районі стадіону Фламініо, де я в мешкав тоді у скруті. Ми їхали в Остію або у Фреджене, щоб глянути на море. Дорогою він мені розповідав про фільм, який хотів знімати, про «Маминих синочків», а я уважно слухав або, можливо, говорив із ним на діалекті, сповнюючи повітря словами, які допомагали йому переноситися в роки його юності в Ріміні. У неділю зазвичай він віз мене в Чінечіту і просив запалювати світло у п’ятому павільйоні. Він походжав його безкрайою порожнечею, а я прямував за ним на певній відстані, щоб не перешкоджати йому блукати стежками уяви. Можливо, я теж нині, коли приїжджаю в забуті куточки в долині Марек’ї та зупиняюся побалакати з самотніми старими, яким властивий особливий, первозданний спосіб життя і сприйняття світу, можливо, я теж живлюся їхньою щасливою простотою.

[20, понеділок]

Сьогодні вранці я оглядав листя на трояндових кущах. Хтось його об’їдає. Мені сказали, що це можуть бути равлики. Я шукаю їх поміж каміння високих мурів, які відмежовують наш сад від трав’янистих лук, що тягнуться в бік гори. Після вечері я відпочивав у сутінках. Помітивши в повітрі крихітні спалахи, підводжуся з полотняного крісла. Це перші мандрівні блищаки, яких я бачу в Пеннабіллі. Потихеньку прямую до сливи, що росте у глибині галявини. На третьому кроці щось хрумтить у мене під черевиком. Потім ще і ще. Я усвідомлюю, що вбиваю равликів. Зрештою, мені й казали, що вони виповзають уночі. Переконую себе, що це їхня відплата за понівечене листя троянд. Більше не зважаю на черевики, що стають єдиними відповідальними за кривду, вчинену равликам. Дивлюся на небо й намагаюся знайти Велику Ведмедицю. Учора один знавець розповів мені, що головними знищувачами листя є маленькі чорні комахи в хітиновому панцирі.

Я колишню наречену сина

там у Парижі зустрів

де рясно африканців.

Минуло понад двадцять літ відколи

її уперше я уздрів

з бантом у волоссі що скидався

на бабку й очима

розплющеними на світ що усміхався.

[23, четвер]

Маю визнати, що мене значною мірою сформував і дав напрям моїм думкам маленький дворик, за яким доглядав здебільшого художник Федеріко Мороні, коли йому було заледве двадцять років. То був маленький закритий простір, оточений мурами старих будинків і відокремлений сіткою від Кампо

1 ... 5 6 7 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сад забутих плодів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сад забутих плодів"