Читати книгу - "Сабіт. Її перевертень, Влада Калина"

Розділ 3

Сабіт

Лікар пішов, перевязавши її рану на плечі.

Сказав, що жити буде, але їй потрібен спокій, організм виснажений.

В лікарню везти її, я не ризикнув. Біс його знає, хто і навіщо стріляв у це беззахисне дівчисько.

Якщо це мої вороги, які таким чином попереджують мене про щось, то я сам з ними розберусь. От тільки б зрозуміти, що саме мені хочуть повідомити, адже ця розпатлошена обірванка, мені не родичка. Зазвичай вороги добираються до родичів- дітей, жінок, сестер, братів, батьків. Але в мене нікого з вище перечислених немає…

 

Все ще не міг відвести погляду від цієї брудної незнайомки. Її правда тітка Марина роздягла та витерла, а я… А, я, сам від себе такого не чекав… взяв на руки та відніс на другий поверх, в свою кімнату. Це перша дівчина, яка переступила поріг сюди. Зазвичай я тр*хаюсь в своєму клубі чи у жінок у дома.

Вже хвилин двадцять сидів поруч, та вдивлявся в її обличчя. Можливо ми знайомі? Можливо це одна із мої "жертв секса"? Ні, здається цієї кралі я ще не тр*хав. 

Ніколи не пізно це зробити… 

Бл*дь! Про що я думаю! Зараз не до цього!

Але слово "жертва" їй підходить, адже я здається хотів вбити це дівчисько… тільки нічого не вийшло, груди роздер трішки.

Ох, ці думки мені спокою не дають!

Якщо ці рубці їй зробив я, то вона знає хто я, і її підіслали щоб вбити мене? Або сама прийшла щоб помститися.

Чорт! Це геть не весело!

О, крім тітки Марини, Зеника, і мене, що я перевертень знало ще дві людини. Люди які від мене відмовились, коли дізналися про мій стан. Одного вже немає в живих, я його вбив, а от інший… Невже він надумався через шість років добратися до мене?

Але ж присилати це дівчисько, це смішно! Вона нізащо не впорається зі мною.

От дивлюсь на неї… Красиве волосся розкидане по моїй подушці, тонка кисть руки з тендітними худющими пальцями, та й сама вона худорлява та легенька. Я майже не відчував її на руках, коли ніс. Трішки припухші, розбиті губи. Та ще й кульове поранення на плечі… а про величезний рубець я взагалі мовчу, він так псує її красу. 

Ця незнайомка важить десь приблизно кілограм 50, а я 90, це коли я людина, а коли перетворююсь то взагалі всі 200кг… як вона мене вб'є? Хіба що коли спатиму. Уб'є уві сні. От тільки я нізащо не підпущу її більше до свого ліжка.

Жбан сох від цих думок, та ще й тітка Марина десь пропала з тією мінеральною водою, яку я так і не встиг випити.

-Ні! - раптом закричала дівчина, не розплющуючи очей.

Я аж підскочив від несподіванки.

Здається їй снились жахіття. Мені зараз в голову прийшла така думка, що мабуть ці жахіття ходять десь поруч з нею все життя, інакше сказати не можу.

-Ні! - знову її наляканий голос, пронизив всю кімнату. - Мені боляче… не роби цього… - вже зовсім тихо промовила останні слова. Вона весь час махала головою на подушці, ніби намагалася відбитися від когось.

-Тихо, - прошепотів я, підсівши ближче. - Тихо. - Почав гладити її по голові. Сам не знаю, як додумався до цього, адже до цього часу майже ніколи не проявляв турботи до людей, а тут… рука сама опустилася на її волосся, яке було вогким та заплутаним.

Пальцями проводив по її голові, так ніжно, та тихо, що сам здивувався, що вмію це. Вмію бути ніжним.

 - Ні! - крикнула у останнє та розплющила очі. За секунду вдарила мене по щоці, і почала бити по торсі, своїми маленькими, худорлявими кулаками.

- Вгамуйся! - прогарчав я, не витримав. - Ще раз мене вдариш… хвойда! - зловив її руки, які з каженою швидкістю меготіли в мене перед носом. - Краще тобі заспокоїтись…- вже тихо промовив я, - … і мені теж.

Незнайомка нічого не відповіла. Просто таращилась на мене, як на Монстра… хоча я ним і є, частково. Її і так великі сірі очі, стали ще більшими. Чи вона злякалася, чи була в шоці. 

- Вгамувалася? - я все ще тримав її руки, а вона мовчки кивала, що "так".

- Де я? - раптом запитала мене. Я гадав, що так і буде мовчати, та витріщатися… Доречі, звабливий голосок у цієї хвойди.

- Ти краще переймайся тим, не де ти, а у кого, - відпустив її. Вона навіть не уявляє до чиїх ЛАП потрапила.

Дівка відразу присіла на ліжку, прикриваючись ковдрою. Ну, звісно ж, адже вона була оголеною. Тітка Марина її не переодягла, тільки зняла мокре лахміття.

Я відійшов подалі від цієї скаженої відьми, яка явно замислила щось не ладне. Її очі весь час бігали туди-сюди. Чи роздивлялася мою кімнату, чи вигадувала, як втекти. 

- І у кого ж я? - вставала з ліжка, обмотуючи ковдрою своє тіло. Своє юне, тендітне, звабливе тіло, яке я так роздер на грудях.

- Ти не знаєш хто я? - все ще до пояса роздягнений, в одних штанах і капцях, склавши руки на грудях, я стояв перед нею. Намагався розгледіти в її обличчі хоч щось знайоме. Адже не даремно, ці рубці з'явилися на її цицьках.

- Ні.

- Ні?! Дивно. - Вона або дійсно не знає, або обманює.

- І що ж тут дивного? - тримала руками ковдру на своїх грудях, щоб та не звалилась на підлогу. 

Мені здається, що вона обманює. От тільки навіщо? Чому не зізнається, що знає мене? Боїться щоб я знову не роздер її? 

- Що це за рубці на твоїх грудях? - вдав вигляд ніби сам не знаю що це... посміхнувся, а дарма. Потрібно було не сміятися, а дивитися по сторонах, адже, ця клята діваха, налетіла на мене, як коршун, та знову намагалася вдарити.

- Ненавиджу! - замахнулась рукою, але я перехопив її, розвернув спиною до себе, та притис до свого торсу.

- Значить ми з тобою все ж таки десь зустрічались? - мої губи торкалися її вуха. Я носом відчував аромат її вогкого волосся, яке так солодко пахло, нагадувало шоколад… і дощ… і грязь… 

"Ненавидить значить знає, що це я зробив? Хто ж вона в біса така, і навіщо я це зробив?" 

- Відпусти, мені боляче!... Моє плече! - невгамовувалась ніяк. Намагалась вирватися, чим я притис її до себе ще сильніше. - Ненавиджу!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍