Читати книгу - "Хрест із сапфірами"

ви не бачили, я поміняв їх знову. І справжній відіслав назад.

— Відіслав назад? — повторив Фламбо, і вперше за ввесь цей час у його голосі відчувалася не лише перемога.

— Так, виходить, що так, — спокійно сказав приземкуватий священик. — Я повернувся в магазинчик із солодощами й запитав, чи я, бува, не забув пакунок. І потім дав адресу, куди треба його відіслати, якщо він знайдеться. Звичайно, спочатку я його не залишав, а потім усе-таки залишив. А вони не побігли за мною, а відіслали пакет відразу у Вестмінстер, до мого друга.

Після короткої павзи отець Бравн сумно продовжив:

— Цього я навчився також у того бідолахи з Хартлпул. Він так робив із сумками, котрі крав на вокзалах, та тепер він у монастирі. Знаєте, в житті по-різному буває, — закінчив він, винувато чухаючи голову. — А ми, священики, як можемо допомогти? Люди приходять до нас і, знаєте, розповідають про різне.

Фламбо вийняв коричневий пакунок із внутрішньої кишені й порвав його на шматки. В пакунку не було нічого, крім паперу й шматка свинцю. Він випрямився на весь велетенський зріст і закричав:

— Я вам не вірю! Я не вірю, що такий селюк, як ви, міг усе це зробити! Думаю, хрест у вас, і якщо ви не віддасте його мені, то мені не залишається нічого іншого, як забрати його силоміць! Ми тут з вами самі.

— Ні, — просто відповів отець Бравн і теж підвівся, — ви його не заберете силоміць. По-перше, тому що його справді тут немає. І, по-друге, ми тут не самі.

Фламбо остовпів.

— Там, за деревом, — сказав отець Бравн, — двоє сильних поліцейських і один із найкращих детективів. Ви запитаєте, як вони сюди прийшли? Я їх привів, звичайно ж. Як я це зробив? Якщо хочете, розповім. Господи, коли працюєш зі злочинцями, доводиться знати багацько таких вивертів! Знаєте, я не був упевнений, що ви — злодій, і не хотів очорнювати свого співбрата-священика. І тому почав спостерігати й випробовувати вас. Якщо комусь подати солону каву, то він буде нервуватися; якщо ж людина ніяк не відреагує, значить, боїться звернути на себе увагу. Я підмінив цукор і сіль, і ви змовчали. Якщо рахунок за їжу втричі більший, це переважно викликає здивування. Якщо людина сплачує такий рахунок, значить, у неї є якісь на те причини. Я змінив рахунок, а ви заплатили.

Здавалося, Фламбо був ладен кинутися на отця Бравна, як тигр. Та він стояв, як зачарований. Він був приголомшений.

— От так, — продовжував отець Бравн, — ви не бажали залишати будь-яких слідів для поліції, а хтось мав це зробити. Де б ми не заходили, я робив щось таке, щоби про нас розмовляли цілий день. Я не робив великих збитків — облив юшкою стіну, розсипав яблука, розбив вікно, зате я врятував хрест. Він зараз у Вестмінстері. Дивуюся, що ви не застосували віслючий свисток.

— Чого я не застосував? — запитав Фламбо.

— Тішуся, що ви про це навіть не чули, — відповів отець Бравн, і його обличчя аж змінилося. — Це нечесна штука. Я був упевнений, що ви надто хороша людина, щоб застосувати віслючий свисток. Тут мені не допомогли би навіть плями, я не надто міцний в ногах.

— Про що ви говорите? — запитав Фламбо.

— Я думав, що про плями ви знаєте, — відповів священик, він був приємно здивований. — О! Та ви ще не зовсім зіпсований!

— А ви звідки знаєте про всю цю гидоту? — вигукнув Фламбо.

— Думаю, тому, що я — неодружений простак, як ви помітили. Ви ніколи не задумувалися, що людина, котра постійно слухає про чиїсь гріхи, повинна бодай трохи знатися на людському злі? Щоправда, не лише завдяки практиці, а й завдяки теорії я зрозумів, що ви — не священик.

— Як це? — запитав Фламбо.

— Ви атакували розум, — відповів отець Бравн, — а це поганеньке богослов’я.

І коли він повернувся, щоб позбирати свої пакунки, троє поліцейських вийшли з-за дерев. Фламбо був митцем і знав правила гри. Він відступив назад і низько вклонився Валантену.

— Кланяйтесь не мені, mon ami,[1] — дзвінким голосом сказав Валантен. — Вклонімся обоє тому, хто може бути нашим учителем.

І вони стояли, без капелюхів, поки приземкуватий священик з Ессекса шукав свою парасолю.

Таємниця саду

Арістид Валантен, керівник паризької поліції, запізнювався додому на урочистий обід, і гості почали з’їжджатися без нього. Їх люб’язно зустрічав довірений слуга Валантена Іван, старий чоловік із шрамом на обличчі, майже такому ж сірому, як і його сиві вуса. Він завжди сидів за столом у холі, суцільно завішаному зброєю. Мабуть, будинок Валантена був не менш своєрідний, ніж його господар. Це був старовинний особняк з високими стінами й високими тополями над самою Сеною, побудований доволі дивно, хоча саме це дивацтво було зручним для поліцейських — ніхто не міг потрапити до нього, проходячи повз парадний вхід, де постійно чергував Іван зі своїм арсеналом. Біля будинку розкинувся сад, великий та доглянутий, туди виходило безліч дверей, а від зовнішнього світу його наглухо відгороджувала висока, неприступна й шпиляста стіна. Такий сад якнайкраще пасував до людини, вбити котру клялася не одна сотня злочинців.

Як сказав Іван, господар зателефонував і повідомив, що затримається хвилин на десять. Зараз Валантен займався підготовкою до страт й іншими мерзенними справами. Він завжди пунктуально виконував ці обов’язки, хоча й для нього вони були огидні. Нещадність, з якою розшукував злочинців, у нього завжди змінювалася поблажливістю, коли йшлося про покарання. Оскільки він був найбільшим у Франції та й у всій Європі майстром пошукових методів, його величезний вплив відігравав благотворну роль, коли йшлося про пом’якшення вироку та покращення тюремного порядку. Поліцейський належав до когорти великих вільнодумців-гуманістів, котрими славилася Франція, а їм можна дорікнути лише тим, що їхнє милосердя ще бездушніше, ніж сама справедливість.

Валантен приїхав у чорному фраку з яскраво-червоною розеткою (в поєднанні з темною бородою з першими сивими пасмами вони надавали йому доволі елегантного вигляду). Він пішов відразу до свого кабінету, двері якого виходили на садову галявинку. Ці двері були відкриті, і Валантен, ретельно замкнувши свій саквояж у службовому сейфі, кілька хвилин постояв біля них. Яскравий місяць боровся з лапатими хмарами, котрі стрімко летіли у височині, і Валантен дивився на небо зі смутком, не властивим для людей суто наукового типу. Однак, можливо, й такі люди можуть передчувати доленосні події свого життя. Як би там не було, він швидко впорався зі своїми потаємними переживаннями, бо знав, що запізнюється, і