Читати книгу - "Магія у подарунок, Мiла Морес"

Розділ 4

- Правда, що твій символ – кажан? - Нотрил запитує на повному серйозі, проігнорувавши моє запитання.

- Про це не можна питати взагалі-то.

- Значить, ти дотримуєшся правил? Ти знаєш, що ніхто цього не перевіряє?

- Я не збираюся тобі відповідати у жодному разі. Ти на моє запитання не відповів, тож і я не буду.

- Маю декілька сил, і я не можу про це говорити. Це суперечить нашим внутрішнім правилам.

- Тобто правила ти сам поважаєш? Що ти взагалі йдеш за нами?

Тепер він сміється. Дивиться на мене і розтягує губи до неможливості. Привабливий, зараза!

- Так ти - кажан?

- Ні! Хто це взагалі вигадав?

- Так говорили у чаті.

- Я там не сиджу, і точно нікому не розповідала про свій символ, тож у чаті інформація неточна, - зуби поскрипують, ніби на них потрапив пісок.

- Натякни хоча б.

- Про це не можна говорити. І питати не можна. Це таємниця кожного мага.

- Та я знаю про це! Але мені цікаво, хто в тебе?

Я зупинилася. Міст уже позаду. Зараз ми стоїмо біля невеликого лісу, який незабаром має перейти у парк. Нам треба десь сховатися від холоду.

- Я не миша, і не кажан, - ціжу крізь зуби.

- А ти літаєш?

- Я не відповім.

Очима шукаю укриття. Вже змерзла від холоду, біловолоса теж. Нам би гарячого попити, переодягнутися. Але з дівчиною додому я не можу переміститися, це проти правил. Доведеться добиратися звичайним ходом. Тільки як звідси виїхати?

- Ти де живеш? – звертаюсь до дівчини.

Вона махнула у бік висотки за парком. Усе робить с байдужим виразом.

- Я вас можу підвезти, якщо що, - Елім сама галантність, пізно схаменувся. - Якщо скажеш, чи літає твій улюбленець.

Хм, так. Я вже подумала, що в ньому є й хороше, людське. Співчуття, наприклад.

- Дякую, самі дістанемося. Потрібно просто пройти через парк.

- Змерзли зовсім. А у моїй машині тепло. Ну?

- Просто відчепись від мене вже! – я недружня.

Боже, та що я така злюка? Раптом він хоче допомогти.

Елім пішов. Просто пішов.

- Козел – його тварина, це точно, - буркнула під ніс.

- Помилилася, - чую голос у голові. - Сідайте в машину.

Не встигла озирнутися, як біля нас зупинився чорний джип. Робити нема чого, хочеться погрітися. Сіла з біловолосою на заднє сидіння.

- А ти любиш, щоб тебе вмовляли, - Елім поглядає на нас у дзеркало заднього виду.

- А ти, значить, у чужу голову своїм голосом можеш залізти.

- Тільки за згодою. І ти дала її мені на мосту.

- Не пригадую такого.

- Якби не дала, я не зміг би з тобою говорити на відстані.

- Більше так не роби. Як мені заборонити тобі лізти в мою голову?

- Ніяк, - самовдоволено посміхається.

Машина вже обійшла парк і зупинилася біля висотки. Час вибиратися. Тепленько тут, не хочеться якось на холод. Але такого задоволення цьому самовдоволеному йолопу приносити не можна. Потрібно виходити.

- Дякую, - кидаю недбало водієві і тягну світловолосу до виходу.

- Може поснідаємо разом? – кричить нам услід Елім.

- Це навряд чи, - так само кидаю крізь зуби. Тепер знову треба зчепити їх, бо мороз пробирає до кісточок.

- Як хочеш. Полетиш, значить, додому, щоб переодягнутися?

Він вийшов з машини і проводжає нас до висотки. Навіщо він узагалі йде за нами? Давно б поїхав, ні ж, ув'язався.

- Я не скажу тобі, чи вміє мій символ літати.

- Шкода. Зовсім нудно, - його сум награний до неможливості. - Якщо ти птах, просто кивни.

Я проковтнула. Не стрималася.

- Я так і знав!

- Я не кивала! – намагаюся виправдатися.

- Але й не заперечувала! - Він може так усміхатися, що по моїй шкірі біжать мурашки. - Ти знаєш, що птахи можуть бути лише з птахами?

- До чого ти це?

- Я теж птах, якщо що, - блищить своїми зубами.

- Я не питала про це. Мені взагалі нецікаво, - трохи прибріхую.

- Як знати… Може ми призначені один одному, - він усміхається лукаво, вдивляючись у мої очі. Ми стоїмо біля дверей у незнайому квартиру.

- Кланівці не водяться з одиночками, тож я точно призначена не тобі. Чи не ваша сім'я укладає лише вигідні шлюби? Сестру твою он сватають за того страхунця. Мені її навіть шкода.

- А ти добре обізнана, - він все ще сміється.

- Нічого смішного не бачу. Нам уже час.

- Може мені залишитися з вами? А то дві самотні тендітні дівчини заходять у порожню квартиру… Раптом там небезпечно?

- Я впораюся, але дякую за занепокоєння.

Зачинила двері перед його носом. Яка я смілива, так відшила красеня! Пишаюся собою. Але треба повернутися у реальність. Що за зрадливі відчуття? Пахви змокли, долоні спітнілі, серце б'ється, у горлі пересохло. Я навіть на завданні так не хвилююсь, як під поглядом цього Нотрила.

- Як тебе звати?

- Дайна.

- Ти тут сама живеш?

У відповідь кивнула, а очі сповнилися сльозами.

- Давай вип'ємо чаю, і ти все мені розповіси, - зараз я кажу ласкаво, ніби втішаю дитину, хоча ми з Дайною приблизно одного віку.

Мила квартирка, навіть простора. Світло, затишно, набагато краще, ніж у мене вдома. Тут, схоже, живе хтось серйозного достатку. Але дівчина каже, що одна.

- Чому ти пішла на міст?

Світловолоса ховає очі, тремтячими пальцями вибирає чашки, схоже, робить все на автоматі.

- Я не знаю.

Неговірка зустрілася мені підопічна. І, що дивно, все те, що відбувалося раніше, ніби її не здивувало. Жодних криків, вереску, запитань. Чи то в неї шок, чи їй все одно.

Ми п'ємо чай мовчки. Я нарешті зігрілася. Дівчина начебто теж відійшла, навіть щоки порозвішали. Вона дуже мила, красива навіть. На таких людей зазвичай хочеться довго дивитися, тому що обличчя, ніби картина, що ожила. І що цей Нотрил дивився на мене, а не на Дайну? Вона привабливіша.

Ах, ну так, прості люди їх не цікавлять. Та й я донедавна була порожнім місцем. Що змінилося? Побачив мене у дії та вразився? Нічого особливого сьогодні не робила, мінімум магії.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍