Читати книгу - "Тимчасова забавка, Богдана Малкіна"

Глава 5

Я забороняю собі шкодувати. Забороняю думати про те, що могло б бути, якби Степан не пішов. Але не можу змусити себе відчувати спустошення. Стало навіть гірше, ніж було до зустрічі з ним. 

Я розклеєна, розсипала на дрібні уламки. Ніби надскладний пазл, який неможливо зібрати до купи. Без чужої допомоги неможливо.

Проходить тиждень, другий, третій, а я все продовжую ходити в той бар, обманюючи себе, що роблю це не для того, аби знову зустріти його там. Зрештою, в один із холодних вечорів, коли повертаюся додому наодинці, розумію, що мені потрібен поштовх, який допоможе повернутися в нормальне життя.

Саме тому наступного дня йду в перукарню та прошу зробити мені нову зачіску – трохи коротшу, але не занадто. Перукарка робить мені боб-каре, а потім ще й злегка завиває волосся, роблячи його хвилястим. Дивлячись на себе в дзеркало, бачу зовсім іншу Аніту – щасливу і впевнену в собі. Ту, яка збирається розпочати нове життя.

Дякую майстрині, залишаю щедрі чайові та прямую до найближчої кав'ярні. Хочеться трав'яного чаю з медом і чогось солодкого. Але головна моя мета – пошук вакансій в інтернеті. Я давно мала це зробити.

Кав'ярня майже пуста, тут тихо і затишно. Сідаю за столик біля вікна та вмикаю ноутбук, який принесла з собою. Звісно, я могла б це зробити й вдома, проте ті стіни тиснуть на мене так, що знову хочеться напитися. А так продовжуватися не може. 

Спершу переглядаю кілька вакансій в сфері обслуговування, а потім, так нічого і не знайшовши, перемикаюся на створення резюме. Можливо, хоча б так мені пощастить.

Задумавшись над тим, з чого ж почати, дивлюсь у вікно й бачу на протилежному боці вулиці… Степана. Серце пропускає удар. Мимоволі затамовую подих, боюся навіть поворухнутися, щоб не помітив мене. 

Він стоїть у чорній балоновій куртці, джинсах та кросівках, переминається з ноги на ногу – холодно. Дивиться вперед, усміхається, ніби когось побачив. І справді – за якісь кілька секунд до нього підходить пара – дівчина та хлопець. Вони вітаються та йдуть далі вже втрьох.

А я… мене знову окутує печаль. Не те щоб я так сильно запала на цього хлопця, одначе… Він справді здається хорошим та ще й чудовий коханець. Я навіть не впевнена, що з Максом почувалася настільки ж вільною та впевненою в собі.

І навіщо лише вигнала його тоді? Чому не попросила залишитися, коли переспали вдруге? Чому не обійняла, щоб не зміг втекти? Номер не попросила. Думаю, він би не відмовив. А навіть якби й покрутив пальцем біля скроні, то принаймні сором відчувати не так важко, як гризти себе за те, чого не зробила.

Бачу у вікні, як назад повертаються знайомі Степана, тримаючись за руки. Вони милі та щасливі, про щось задоволено щебечуть. Дівчина несподівано підковзується на рівному місці й валить за собою хлопця, примудрившись впасти на нього. Чи то він навмисне таким чином її рятує? 

Ця ситуація викликає усмішку, адже я розумію, що це саме та подруга Степана, яка весь час втрапляє в халепи. "Ні дня без пригод" – саме так він говорив про Марину. Здається, саме так її звуть.

Парочка підводиться, сміючись без перестанку, й обтріпується, а я тим часом знову збираюся повернутися до свого резюме. І щойно повертаю голову, як бачу біля себе постать у темному.

– Привіт!

– А-а!

Підстрибую на місці від несподіванки, одна рука хапається за серце, інша – зачіплює чашку зі залишками чаю й він, перевернувшись, виливається на мої коліна.

– О, це все через те, що Марина надто близько, – Степан бере серветки та сідає поряд на диван, щоб витерти чай з моїх штанів, – радіус її аури часом вражає. Як ти?

Закінчивши з моїми ногами, він кладе серветку на стіл, ставить рівно чашку й повертається до мене обличчям, поправляючи окуляри. А я розумію, що відколи хлопець привітався, не змогла зробити й подиху, не говорячи вже про те, що єдиний звук, який вирвався з мене, схожий на крик розлюченої мавпи. 

Він близько. Ми обоє абсолютно тверезі. Він дивиться в мої очі та чекає відповіді. Невимушено усміхається. 

Червонію, здається, аж до п'ят, але так і продовжую мовчати, роздивляючись темно-коричневі райдужки. 

Він торкається стегном мого стегна і це, бляха, мене вкрай хвилює. Хіба так повинно бути? 

– Мені піти? – знову поправляє окуляри, а усмішка зникає з обличчя.

– Ні! – чогось мене лякає те, що він може піти. – Вибач, я просто ледь інфаркт не отримала, коли ти… Навіщо взагалі так лякати людей? 

– То усе Марина, не я, – Степан знову всміхається і на душі стає легше. – То як справи? Все ще ходиш до бару, щоб знайти собі забавку на одну ніч?

– Що? – вдавано обурююся, ще дужче червоніючи. – Я ходила туди напитися, а не… І щоб ти знав, ні з ким, крім тебе, більше не спала. 

– Вау, – він тарабанить пальцями по столу. Переводжу на них погляд, розуміючи, що моє серце стукоче приблизно так само. 

Я не знаю, як себе поводити з ним, про що говорити. Все ж між нами є "невелика" прірва у дев'ять років і я уявлення не маю, чим там зараз захоплюється молодь. Досі субкультурами, чи уже щось новеньке вигадали?

– Може сходимо кудись… якось?

Його запитання остаточно вибиває землю з-під ніг. Переводжу погляд на Степана і дивлюся на аж занадто юне обличчя ошелешено. Він запрошує мене на побачення. Він. Запрошує. Мене. На. Побачення. Хлопець, якого я вигнала зі свого дому після сексу. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍