Читати книгу - "Поліна, я на колінах!, Олександра Малінкова"

ГЛАВА 4

Виявилося, що забратися звідси найбільша мотивація в моєму житті. Отже, кожен раз коли знову й знову зіштовхуватимусь з капостями Майкла, співатиму про себе: “Ще трішечки і я вшиюся”. І знаєте - дійсно працює. Навіть посміхаюся в такі моменти, і від цього Майкл ще більше скаженіє. А я насолоджуюся своєю, маленькою, але перемогою. 

Відкусила шматочок яблука, зручно вмостившись на високому стільці біля стільниці на якій наша кухарка саме готувала обід.

- Поїж нормально, дитинко! - зауважила вже майже літня жінка.

Завжди охайна, у своїй хустці, яку увесь час зав’язує на один манер - ззаду на потилиці. Білосніжний фартук. А ще… Усміхнене і привітне обличчя. Розпашіле від плитки обличчя. І… Добрі очі. 

- Я не голодна! - збрехала. Насправді, страшенно хочу їсти, але зайві кілограми нікуди не дінуться самі по собі. Тож - привіт дієта. 

- Будь обережна з цим шибеником Майклом! - прошепотіла вона зовсім поряд з моїм вушком. - Мене не так легко обдурити його янгольським виразом обличчя. 

- Мене теж. - з сумом зітхнула. - Але яка вже різниця. - знову відкусила шматочок. - Скоро я заберуся звідси. 

- Що це Ви надумали люба леді? - насторожено запитала жінка.

- Та нічого такого! - спробувала заспокоїти. - просто поїду на навчання.

- Боже! Та Ви ж ще зовсім юні! Куди це Вас понесе? І пан Сергій Олегович так просто відпустить Вас?

- Це всього лише навчання! - пересмикнула плечима. - Тим паче за мною пригляне мамина сестра. 

- Ну якщо так! - вона трішки заспокоїлася. 

- Все буде добре. 

Це я зараз кого більше вмовляю? Себе чи її? 

Вона знову наблизилася, цього разу ще більше. 

- Я трішки підслухала про подію, яка вчора відбулася… - вона озирнулася на всі боки. - Якщо хтось взнає, що я Вам розповіла…

- Лідіє Іванівно, я нічичирк. Та й сенс комусь щось доводити, коли вже одною ногою в іншій країні. 

- А батько відпустить? 

- Угу! - напхала повний рот. - А куди він дінеться! Я підключу важку артилерію - мою тітку! То що там Ви хотіли мені розповісти?

Жінка знову закрутила головою на всі боки. 

- Я випадково стала світком, як Майкл розраховувався грошима з охоронцем, прокоментувавши, цитую: “З  фотокарткою вийшло взагалі бомбічно!”

- Чомусь не здивована! - з сумом зітхнула. 

- Може дійсно! Ліпше Вам тікати звідси! Без Ірини Павлівни *(мама Поліни), цей будинок вже інший. 

- І мій батько теж! - знову зітхнула, відклала яблуко, відчуваючи що апетит зник і я більше жодного шматочка не зможу проковтнути.

Ми вдвох сіпнулися й закінчили розмову бо в кухню увійшов Майкл.

- Може досить теревенити? Я зголоднів! Коли буде обід! 

- Обід буде рівно о дванадцятій, юначе! І не хвилиною пізніше! - Відповіла Лідія Іванівна.

Він обвів нас обох підозрілим поглядом, накинув ще коло по кухні й забрався геть.

- Отже ж! - вигукнула жінка. - Це ж треба бути такими різними, як небо та земля.

- Ти про Данієля? - припустила я, помітивши, що навіть згадка його імені змушує моє серцебиття пришвидшуватися. 

Данієль. Дорослий, успішний красень, з пронизливими темними очима. Такий погляд, знаєте, наче бачить наскрізь всіх твоїх демонів, які глибоко приховані в нетрях душі. Мрія кожної дівчинки, дівчини, жінки. Будь яка готова “здатися” вже через пару хвилин розмови. Тож, що там вже мені… На таких як я він навіть дивитися не буде! Такі як я “невидимі”, пусте місце, повний нуль…

Ще б пак, різниця майже у сім років. Та я ще дитина для нього! А ще… Бридке, товсте, страшко…

Знову залунала пісня Бумбоксу! 

Ах ти ж клятий… 

Нічого! Два тижні і я вільна неначе вітер. А ти “братику”, вкуси себе за дупу!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍