Читати книгу - "( Не)фартовий Санта, Аля Морейно"

4

Євген

Проводжаю поглядом таксі, що віддаляється, і визнаю, що сьогодні «облом» – моє друге ім’я. Налаштувався на преферанс – обламали й відправили розважати діточок, ще й в ескорт записали на додачу. Розкотив губу на романтичне продовження свята – панянка втекла.

Причому не вперше. Але минулого разу вона позбавила мене тільки ранкової «закуски» після дуже смачної ночі. А сьогодні й зовсім залишила голодним. Відьма!

Але гарненька… І не потягана, що важливо. Не люблю повій. Цікаво, чи заміжня? Навряд чи вона самотня за її багатогранних принад. Інакше що їй заважало труснути минулим?

Начебто, сказала щось про доньку. Але це більше схоже на відмазку. Навіть якщо дитина і справді є, то давно вже спить і з кимось зараз перебуває. Невже до ранку цей хтось за нею не міг доглянути? Хіба, що це чоловік. Ех…

Але нікуди від мене ця довгонога лань не дінеться. Її контора тут на п’ятому й шостому поверхах. Вирахувати назву неважко. Думаю, і її знайти після свят не становитиме проблеми, якщо вона, як минулого разу, не звільниться і не розчиниться в тумані.

Морозно. Натягую безглузду червону шапку і викликаю таксі. Наскільки цей рік був фінансово вдалий, настільки абсурдно він закінчується.

Цей світ, безумовно, збожеволів…

Напередодні Нового року, за традицією, заїжджаю до батьків. Мама просить заскочити дорогою в супермаркет і докупити хрін до холодцю. Вона могла б найняти цілий штат прислуги, але ні – незрозуміла пристрасть до кухні збереглася в ній ще з незапам’ятних часів, коли ми втрьох жили у звичайній двокімнатній квартирі й сяк-так перебивалися від зарплати до зарплати.

Я той час пам’ятаю дуже смутно, оскільки в старших класах у нас уже було нормальне житло, а статки батька зростали з року в рік.

У супермаркеті стовпотворіння. Довго ходжу між стелажами в пошуках заповітної бузкової баночки. Шукаю очима консультанта. То тут, то там миготять жилети характерного синьо-помаранчевого кольору, але зловити нікого з них мені не вдається. І я, природно, злюся. Я давно втратив навички ходіння у продуктові магазини. Для цього є доставка або домашня помічниця. У крайньому разі – секретарка. Але ніхто не погодився везти мені один хрін тридцять першого грудня. А секретарка носиться зараз містом і розвозить куплені похапцем машинки й ляльки, які я необачно наобіцяв малечі напередодні.

Людей у супермаркеті багато, але штовханини немає. Тому щось, що врізається в мене на великій швидкості, у першу мить викликає здивування. Одного разу мене збив із ніг великий дурний собака, що біг назустріч. Зараз відчуття слабші, але асоціації простежуються.

Опускаю очі й застигаю. По моїх ногах топчеться гном або гномка в яскраво-рожевій шапці з помпоном. Дитина піднімає голову, і я завмираю, впізнаючи сумні блакитні очі. Тільки зараз вони світяться щастям.

– Татку! Ти знайшовся! – тараторить вона з придихом. – Чи тебе Дід Мороз начарував?

З огляду на мій вік і послужний список, важко припустити, що я не здогадуюся, звідки беруться діти. Але мені здавалося, що це питання я завжди тримав під контролем. Почасти для того, щоб уникнути подібних ситуацій.

Сідаю навпочіпки. Крихітка не впізнає в мені Санта Клауса, але, безумовно, з кимось плутає. Або як варіант – видає бажане за дійсне.

– Я – твій тато? – запитую недовірливо. – Чому ти так гадаєш?

Усе ще жевріє надія, що вона втратила з поля зору батька й через стрес прийняла мене за нього. Може, джинси на мені схожі або куртка. Навряд чи вона з висоти ліліпутського зросту могла роздивитися моє обличчя.

– Звичайно! У мами є твоя фотографія! Я підслухала, як вона тітці Ірі казала, що ти – мій татусь. І в мене очі точно, як у тебе.

Нерозумно з’ясовувати в дівчинки, чи є частка правди в її словах. Скільки їй? Звідки я знаю? Ми з дружиною відкладали, відкладали вагітність і в підсумку розбіглися, так і не ощаслививши цей світ своїм нащадком. Отже, досвід у мене нульовий.

– А де твоя мама? – намагаюся знайти вихід із ситуації, що склалася, нагадуючи собі, що хрін усе ще не куплений.

– Ходімо швидше, – гномка з помпоном хапає мене за руку й тягне кудись убік. – Вона з тіткою Ірою мандарини вибирає!

Охоче йду слідом за нею, оскільки впевнений, що сталася банальна помилка. Дівчинка занадто маленька, щоб упізнати дорослу людину за фотографією. Потрібно тільки знайти її маму і все зʼясувати. Шкода, звичайно, розчаровувати дитину. Але роль тата я сьогодні точно не потягну. Мені б трохи відійти від учорашніх подвигів.

Я не вірю ні в долю, ні в збіги, ні в якісь прикметні прикмети. Я – матеріаліст до мозку кісток. І навіть коли я впізнаю панянку, до якої ми підходимо, я впевнений на сто відсотків, що вона – тітка Ірина, а аж ніяк не мама гномки.

Шкодую, що не здогадався запитати, скільки дівчинці років. Ось що означає відсутність навичок спілкування з дітьми.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍