Читати книгу - "Кава на Різдво, Таня Мальована"

Глава 4. Чому я тебе знаю?

АНЯ.

В кав’ярню я завалилася з купою коробок та пакетів. 

Під здивований погляд Нати, яка якраз витирала кавову машину.

— Бос, ви пограбували, якийсь магазин і вирішили добро зберігати тут? — почула я її веселий голос, а за мить й змогла побачити. 

Коли вона забрала одну із коробок, що закривала моє обличчя.

— Так, а тебе візьму в співучасники й змушу прикривати перед копами, — закидуючи свою поклажу на вільний диванчик за столиком близько бара, повідомила я.

І нарешті стягнула шапку й шарф, й кинула до них пальто. Тягнучи все на собі я не думала, що буде так спекотно. А вчорашнє просеко, як раз про себе нагадало.

— Нат, налий, будь ласка, води, а то відчуваю себе ніби в пустелі, — розкладаючи коробки й пакети попросила я свою баристу.

— Шо бос, вчора таки погуляли? — підморгнула вона мені й протягнула склянку з рятівною рідиною.

— Ну тебе, — відмахнулася я від неї з посмішкою та допалася до води.

Найняти Нату було найкраще моє рішення, як власниці кав’ярні. Вона з’явилася в той момент, коли я вже не було такою безсмертною поні, як хотіла. Ната виникла на порозі «Кота та кави» в шкіряних штанях, потертій джинсовці, різнокольоровими дредами на голові й шоломом в руці й просто сказала, що хоче тут працювати. Зварила мені ідеальне капучино, посміхнулася та запитала:

— Ну, як бос?

В той же день я оформила свого першого працівника. І вже більше як рік Ната працює в кав’ярні. Пізніше підтягнувся Богдан та з’явилася наша фея чистоти Ольга Григорівна.

А ще в нас є позаштатний головний працівник Луїс. Це велетенський чорний кіт, у якого є власна лежанка, доступ до корму та постійного начухування від гостей.

— Ну що ж, про вчора забули. Бо наслідки мені розхльобувати аж до свят. І можливо, я колись поясню, що відбувається. Але раніше я вб'ю одну білявку, — збираючи волосся у звичний кандибобер повідомила я.

Як добре, що в кав’ярні в цей час завжди пусто й немає зайвих вух.

— Бос ховати труп не буду, беріть в подільники Богдана, — розбираючи коробки віджартувалася Нат.

А на столику вже з’являлися новорічні кульки, дощик та кілометри гірлянд.

Настав саме час прикрашати кав'ярню до свят. Сьогодні з’явиться особливе меню. І Маша привезе імбирні пряники та всі разом будемо готувати нові напої. Бо в мене з’явилося декілька ідей, що можна зробити з кави. 

Цікаво, яку каву любить Максим Сергійович? Вірніше просто Максим, він перейшов на ти, як тільки вручив мені візитку.

Вішаючи вогники над дверима кав’ярні, я прокручувала все, що відбулося за ранок. Як погодилася зіграти наречену, хоча із за мене фактично, мені її й доведеться грати. І який Макс виявився спокійним, і високим, і гарним, а його кавовий погляд.

Замріявшися про чоловіка, я ледь не полетіла з драбини, втримавшись в останній момент.

Так ці думки ні до чого не приведуть. Ніхто романтичні стосунки будувати не буде. Я так точно. Я знаю свою вдачу, такі чоловіки не закохуються, в таких, як я.

Тому Аню зберися, викинь зайві думи з голови й зроби свою кав'ярню найріздвянішою у всьому місті.

В тебе роботи й роботи, тому цей високий володар сірого, залишається до завтра. А зараз вперед вішай дощик!

— Бос! Там Маша дзвонила скоро будуть смаколики й вона хоче обговорити список десертів на наступний тиждень, — передала мені Ната.

— Все спускаюся. Можеш вмикати вогники, — закріпивши останній вогник й кульку, обережно злізла. Бо знаючи свою вдачу.

Склавши драбину відперла її до комірчини, й вже звідти почула, що кав’ярня наповнилася сміхом гостей. Значить Ната працює, а мені залишається прибирання та прикрашання. Оплатити новорічний плейлист та зробити фото для робочого акаунту. Треба вже знайти спеціаліста. От виграю парі у Лілі так одразу це й зроблю.

Дзвінок телефону вивів мене з думок, а от і про вовка промовка.

— Привіт, подруго! — радісно пролунало на тому кінці.

— Привіт! Ну що подруго, готуй мій виграш. І перш ніж ти почнеш мені казати, що в тебе немає зараз такої суми та все в такому дусі. То ні не цього разу, — я була рішуче налаштована, висловити все, що в середині накрутила собі.

Але сидячі в напівтемній комірчини серед приладдя, зафасованих пачок кави, серветок, швабр та одягу, виникло одне бажання. Просто зустрітися та поговорити, гуляючи вулицями міста. Початок грудня видався безвітряним і морозним, навіть з натяком на сніг.

— Я думала тут на тебе наїхати. Але давай просто прогуляємося. Приїжджай до нас на дегустацію нових напоїв, а потім підемо десь повештаємося, — запропонувала Лілі.

— Згодна. Зараз збираюсь й десь години за півтори буду в тебе. Якщо заторів не буде. І ти мені все-все розповіси, — і не прощаючись я почула гудки в слухавці.

Тільки посміхнулася та вимкнула телефон.

Ліля ще зі школи така була. Щось скаже чи зробить і це завжди несподівано. Вона прямо горить життям та запалює всіх довкола.

Нам у школі казали, що ми як інь та янь. Я спокійна та сором’язлива, вона ж активна та пробивна. Я була темноволосою, Ліля білявка по життю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍