Читати книгу - "Солодкого Нового року!, Поліна Креп"

Гаряче

Запускаю товариство, віджартовуюсь від провокаційних питань.

Так, не відчиняв. Чому-чому? Руки були зайняті.

І від того, ким були зайняті, – досі поколюють, хочуть повернутися та продовжити.

Ілля звучно ляскає мені «п’ять», підморгує. Христина кидає гордовитий погляд.

Не пробачила досі, що першим наважився припинити наш стосункоподібний цирк?

Та мені якось байдуже. Мабуть-таки, і справді, перегоріло. Нейтрально киваю, запрошуючи до квартири.

Тицяє мені в руки коробку.

– Це до холодильника. Йогуртовий тортик.

Навіть не сумнівався…

Ховаю верхній одяг, роздаю гостям капці, забираю сумки ще з чимось до столу, заношу на кухню. Самого зсередини підтрушує. І зовсім не через нагадування про колишні стосунки.

Погодилась! Олена погодилась!

Смішлива й гаряча, але й ніжна, трохи полохлива.

Про тест-драйв перепитувала. А я що? Звик із металевими крихітками спілкуватись. Там лише сила, точність і знання інструкцій. А тут – треба із себе слова витягати, ще і якісь особливі.

Для неї хочеться особливі.

Відчуваю, що не розбещена знаками уваги - так мило ніяковіє. Колишній чоловік її, виходить, не балував компліментами?

Від цієї думки мене рве навпіл. Із величезним задоволенням виписав би цьому Мишку лящів і… подякув – за її свободу.

Вчасно ти, чоловіче, звалив на захід сонця. Ось там і залишайся.

А в нас з Оленкою попереду святковий вечір!

Народ потихеньку розташовується, кепкує з моєї вбогої ялинки.

– Добре, що ти свої гайки туди не повісив, – підколюють.

– Ай! – відмахуюсь. – Головне не прикраси, а чудова компанія. За це пропоную підняти перший тост.

Берусь відкорковувати вино, але насторожуюсь від тиші, що запанувала.

Піднімаю голову та оглядаюсь. Усі мої дивляться кудись за ялинку. Роблю крок у потрібному напрямку – і теж німію.

Богиня моя… Причепурилась.

Волосся, сережки, рум’янець. Виріз бордової сукні… Оу-у!

– Вітаю, а ви, мабуть… – першим оговтується завжди швидкий на язик Ілля.

– Олена, – підказує йому. – Всім привіт.

Відтягує тканину довгої спідниці та легенько присідає на манер принцески. На обличчі пустотлива усмішка – і ямочки!

– Привіт. Вітаю. Добрий вечір, – врізнобій здоровкаються гості.

– Антон багато про вас розказував. Приємно познайомитись… – крокує до моєї дівчини Ілля.

Е-е-е-ні, друже! Ти свій вибір зробив. Намотуй круги навколо своєї Снігурки.

Іду напереріз. Вкладаю в його руки невідкорковану пляшку та сам наближаюсь до Олени. Перехоплюю її гарячі м’які пальчики і швидко цілую. Вони в неї ледь помітно тремтять і пахнуть чимось гострим і смачним.

Заспокійливо стискаю долоньку – вона шаріється ще більше.

– Давай познайомлю тебе з усіма?

Починаю виконувати те, що обіцяв: бути уважним і турботливим.

Представляю Олену як свою дівчину. Кажу, що нещодавно познайомились, що, у принципі, правда!

Сідаємо за стіл поруч. Я вже ситий, але голодна моя цікавість до неї. Прошу розказати про себе.

– Давай на вушко, – схиляюсь до пухкеньких ніжних вуст. Слухаю, намагаючись не відлетіти в астрал через її приємно вібруючий, переливчастий голос.

Ага, знак зодіаку, улюблені кольори, родина, навчання, улюблена справа і, як і думав, невдалий шлюб…

– А що ти любиш, крім роботи? – відволікаю від неприємної теми. Не хочу, щоб сумувала поряд зі мною.

– Співати.

– Це я помітив… Але погано розчув. Заспіваєш мені якось?

– Я подумаю. Тепер твоя черга, – і підставляє мені своє вушко.

Ділюсь подробицями життя. Про стосунки – кажу, що були, але нічого серйозного.

Христинка навпроти гризе маслини та кидає короткі, гострі погляди в наш бік. Про неї не згадую.

Це ж у минулому.

Ще подумає моя богиня, що я через колишню її на побачення покликав. А я… ну, може, майнула така думка на секунду. Але Олена мене з першого погляду зацікавила.

От і зараз – уся моя увага прикута до неї.

Друзі з розумінням підсміюються.

Зазвичай я ще та душа компанії – керую процесом. А тут вони без мене навіть трохи розгубилися. Та згодом Ілля підхопив вакантну позицію лідера, і вечір пішов своїм звичаєм…

Тости, побажання, кумедні історії, дзвін приборів. Закуски розлітаються як гарячі пиріжки.

Олена раз у раз вибігає з-за столу. Підрізає сир, виносить перші страви, до них – брускети. Я міняю тарілки, розливаю напої.

– Чим тобі ще допомогти? – ловлю її біля плити, поки помішує якийсь соус дерев’яною лопаткою. – Ти весь час на ногах.

– Зараз подам гаряче та трохи перепочину, – виймає з духової шафи деко. – Можеш порізати реберця?

Закочую рукава, мию руки та берусь за великий ніж.

М’ясо парує, обпікає пальці та пахне насичено та пряно…

Моя богиня знову наспівує. Тепер більш впевнено, розкуто. У моїх грудях щось вібрує та тепло стискається в унісон:

Ла-а-аст-крісмас-ай-гейв-ю-ма-хат…

Складаю соковиті шматочки на велику тацю до запеченої із сиром рум’яної картоплі.

Олена переставляє цю красу на металеву підставку та запалює знизу свічки. Переливає до соусника густу ароматну рідину. Ловлю її долоню та, дивлячись у красиві темні очі, підношу до губ її замащений пальчик, як робила це вона.

Ммм… І правда – смачно.

Мені гаряче, гостро, пряно, але чогось не вистачає.

Схиляюсь до червоних, у колір соусу, щічок, обережно цілую, а потім додаю відчуттям солодкого – відшукую її ніжні, тремтливі вуста.

Ось тепер ідеально! Схоже, я знайшов свою улюблену спецію…

– Слухайте! Так пахне – це ж неможливо витри… Ем… та нічого, ми почекаємо, – чую десь на периферії голос друзів і подумки погоджуюсь.

Почекаєте…

За кілька найсмачніших хвилин, ми все ж виносимо страви до столу.

Гості в захваті – ще б пак! Розпитують Олену рецепт. Вона усміхається, береться пояснювати особливості маринаду.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍