Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"

ГЛАВА 2 РОМАН

 

За ці пів року, що ми не бачилися, моя дівчинка змінилася – подорослішала й разом з тим стала ще дужче схожою на Лілю, свою покійну маму. Ліля-а-а-а… Мій біль серця, моє велике кохання! Без перебільшення – любов усього життя. Треба ж було уродитися таким однолюбом!  Навколо дівчат, жінок – хоч греблю гати! І гарних, немов з обгортки журналу мод, а у мене перед очима тільки Ліля. Ото вже ж загадка тієї любові крізь віки незбагненної. Чому одних любимо, інших – не помічаємо, навіть якщо вони нас до безтями люблять? І головне – ми з Лілею зустрілися  раніше, ніж вона побачила Серьогу. В той рік ми в’їхали до восьмиповерхівки на Оболоні. Навкруги стільки пустирів - рай для підлітків! Тепер там усе забудовано, а дворики щільно заставлені автівками. Стало затісно у великому місті. В часи нашого дитинства було просторо. Було відпросишся у матері погуляти, як влізеш у ті чагарі  - не помітиш, як і стемніє. Футбол – шалена гра дитинства! На пустирі як зведемо з хлопцями ганяти м’яча, поки він в кущі не залетить. Отак раз побіг шукати того клятого (чи щасливого, піди розбери) м’яча і…. Замість м’яча знайшов свою любов - Лілю. Ото так буває,  комусь роки треба, щоб свою половинку відшукати, а мені вона у чотирнадцять зустрілася.  Дівчинка шукала  свого загубленого песика Топіка. У біленькому платтячку, з двома кісками, перев’язаними синіми стрічками, з біленькими носочками у червоних сандаликах – фея феєю! І я – замурзаний у подраних штанях затятий хуліган-футболіст. Як глипнула вона на мене своїми кавовими очима, як моргнула пухнастими віями – і полонила на все життя без мотузок. Як магнітом притягло й вже ніколи не відпустило.  Як справжній лицар я знайшов їй того песика, що вперся у реп’яхи й був схожий більше на  зачуханого смердючого єнота.

 

Ліля боялася, що мама сваритиметься   і не пустить до хати брудного Топіка. Півтори години ми видирали із шерсті того дурнуватого пса реп’яхи й розчісували його гребінцем, який я знайшов на смітнику. Чого ми тоді на тих смітниках не знаходили! Як я старався сподобатися цій домашній дівчинці з величезними карими очима і магнетичною посмішкою! Її посмішка мені й досі сниться. Але через місяць у сусідньому під’їзді оселився Серьога. Я ж не дурний - зразу  зрозумів, що зі мною вона дружить, а його - любить. Їм якби батьки дозволили, то після школи  б зразу й одружилися. Батько Лілін, дядько Єгор, був військовим – поставив умову, щоб «жених» в армії відслужив. Мама хотіла, щоб доня закінчила інститут і мала диплом. Слухняні діти не могли не послухатися батьків, тож справно почали виконувати програму мінімуму.

 

Серьога пішов на два роки в армію, а я лишився, бо мав дядька-дипломата, який «відмазав» племінника й влаштував по блату до інституту. З моїми трійками в атестаті ніколи б до того  інституту імені Тараса Григоровича Шевченка не вступив би. Та ще й на економічний факультет. От якби не знаття, що  Лілька  десь там у сусідній аудиторії зубрить свої психології з філософіями, не бачити мені тієї економічної освіти, як свого довгого чуба. Чесно – хотів я її у Серьоги відбити, доки той був у армії. І заміж навіть вийти пропонував. Як годиться – з букетом троянд, вночі напатраних на клумбі, з серенадою під вікном і  обручками на перші  нечесно зароблені гроші. Тоді купити за однією ціною  й перепродати  за вищою – називалося спекуляцією. Давали термін за гратами, якщо спіймають. Тепер це – основа бізнесу, комерція. 

 

Провальним був мій виступ того вечора. Спочатку  на голову води вилила якась нервова мамашка, дитину якої я  своїм гучним співом, трохи схожим на завивання березневого кота, ненароком розбудив. А потім вийшла Ліля й  категорично заявила, що дочекається Серьогу і стане тільки його дружиною, а мені має бути соромно, що так поводжуся і з ним, і з нею.

 

 

— Якщо хочеш, щоб ми лишилися друзями, більше такого не пропонуй! – образилася, проте  Серьозі не розповіла.

 

Я сам розказав, коли його дембель відмічали. І попередив, що як образить Лільку – заберу.  І забрав би, якби пішла. Але Лілька виявилася вірною дружиною. Та й Серьога її сильно любив. Тому я змушений був відійти на безпечну відстань. В ідеалі треба було взагалі кудись податися світ за очі, але потреба просто її бачити  була сильнішою за мене. Як  набожні люди дивляться на ікону, я дивився на Лілю. Мазохізм чистої води. А треба було виривати це кохання з корінням і кидати далеко-далеко. Не зміг! Та й чи хотів?

 

Ні, я не був обділений увагою жінок. Навпаки, варто було лише посміхнутися, зробити неакуратний жест, що видавав мій інтерес до дами, як ця дама починала відверто кокетувати зі мною. Всі вони сподівалися знайти місце у моєму серці після або до того, як потрапляли в ліжко. Але, на жаль, місце було зайняте. Залишалося, правда, зовсім трошки, але і його нахабно заповнила крихітна дівчинка – Ніночка, донька Лілії і Серьоги. Це була дивовижна дитина з янгольським обличчям і спокійним характером. І я був безмежно щасливий, що став її хрещеним батьком. Як же я хотів бути її батьком! Спочатку я її любив тому, що вона була часточкою Лілії, потім я без неї просто не міг жити.

 

Роки полетіли шаленими кіньми, майже не зупиняючись на переправах. Не встиг закінчити економічний, як вступив до туристичного.  У першому навчався, бо так хотіли батьки й дядько, у другому – тому що так захотілося самому. Вчився заочно, паралельно осягаючи ази бізнесу. Навіщо одружився з Свєткою – загадка з сімома невідомими. У всіх родини – і я хочу. Мати дістала, що бобилем ходжу. А Свєтка була гарною, як намальованою. Чи намальованою, тому гарною? Тільки не в один бік були спрямовані наші погляди.  Мало того, що ми були з нею різні, як полюси (обоє холодні  і не бачать один одного), так ще й діти в життєвій програмі моєї дружини були зайвим елементом. Вона, бач, актриса, їй втрачати форму не можна. А ще їй не подобалося, що я надто близький з Серьогою і Лілею. «В твоєму житті друзі – то є все, а я – так, на додачу!» – любила казати так артистично, немов роль  розучувала. Може, то була правда. Проте, щоб я не піднімав питання про дітей, вона робила вигляд, що не ревнує спочатку до Лілі, потім - до  Ніни, бо Лілі рано не стало не тільки в моєму житті, але й у житті Серьоги, у житті  Ніни. Вона була чудовим водієм, правильним, відповідальним, завжди пропускала "шумахерів" та ідіотів, навіть коли їхала по головній дорозі, на швидкості не ганяла. Але цього виявилося замало. Якби те п’яне стерво, з вини якого Ліля загинула, не віддало одночасно з нею Богові душу, я б його своїми руками задавив. І Серьога розкис, аж страшно було на нього дивитися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍