Читати книгу - "Чорний агат: Втрачена спадкоємиця , Ірина Кузьменко "

Розділ 3

Повільно крокуючи Андріївським узвозом, пройшовши вздовж художніх галерей, центрів сучасного мистецтва, театрів та музеїв, Серафима й Вікторія бачили тіні, які таїлися вночі.

— Тіні в сутінках. Монстри з пітьми. Тихий шепіт уночі. Страхи, які виникають із глибини нашої підсвідомості та намагаються оселитися в нашому буденному житті. Як боротися з тим, що бачиш, але не можеш перемогти? — Серафима зупинилася й підняла голову до нічного неба, на якому яскраво світив повний місяць.

Вікторія, ставши поряд із матір’ю, зітхнула й поклала руки в кишені пальто.

— Попервах я думала, що в цьому світі ми зможемо жити без магії. Я дуже сильно помилялася. І через свою помилку я втратила силу чорного агату.

— Сила чорного агату переродилася.

— Мені від цього не легше, — захитала головою Вікторія й запитала: — Мамо, ти впевнена у своїх здогадках?

— Це не лише здогадки! — стиснула вуста. Перевівши подих, поглянула на доньку й додала: — Я знову відчула розлом між світами. Намагалася абстрагуватися від відчуття, утім воно, як свербіж на шкірі, і з кожним разом становилося неприємнішим.

Серафима пішла. Вікторія, понуро поглянувши вслід матері, голосно промовила:

— Ми багато років змінювали країни й міста. І зараз, коли нарешті знайшли дім, я не готова знову тікати світ заочі. І я не хочу для Мирослави такого життя, яке було у нас, мамо.

Серафима розуміла почуття доньки. Зітхнувши, оглянулася й подала їй руку. Вікторія, крізь сльози всміхнувшись, простягнула руку та торкнулася долоні матері.

Їхнє життя — це коловороти спогадів та приховування таємниць. Вікторія через постійні переїзди стала скритною й сторонилася своєї магії. А потім з’явився він — кочовий відьмак Гідеон. І, попри заборони матері та настанови, вона закохалася. Почуття затьмарили здоровий глузд, і безвідповідальна поведінка вісімнадцятирічної Вікторії стала ланцюговою реакцією всіх подій: брехня, сварки з матір’ю, відрахування з коледжу, втеча з Гідеоном. А істина була такою: кохання до чоловіка було лише прекрасним міражем. Він виявився монстром у плоті. Після страшної ночі жертвоприношення на вівтарі друїдів в Ірландії Вікторія, рятуючи своє ненароджене дитя, викликала стихійне лихо. Тоді вона не відчувала страху, була лише одна ненависть, і земля здригалася від гніву жінки.

Опісля жахливих подій Вікторія втратила силу чорного агату й вирішила позбутися активної магії. Серафима, переслідуючи Гідеона, дізналася, ким він є насправді, які його справжні наміри та з якого світу прийшов. Згодом чоловік зник, залишаючи по собі лише руйнації та смерті. В Ірландії мати й донька знайшли тимчасовий прихисток у місті Кеймарт, яке побудували врятовані жителі з іншого світу, а саме з Північних земель Андервуд. З народженням доньки Вікторія повставала, як фенікс, із попелу власних страждань та усвідомлень, що накоїла. Маленька крихітка Мирослава повернула їй сенс життя. Але залишатися в Ірландії вони не могли, адже загроза переслідування темних сил зростала, тому знову вирушили на пошуки нової країни.

Щоб не привертати увагу, Серафима остерігалася місцевих відьомських спільнот Києва, тому всіляко намагалася уникнути їх. І здавалося, що вони, попри весь тягар минулого, змогли налагодити життя, утім це була лише примарна надія.

— У місячному сяйві, при світлі ліхтарів та нічній тиші, яка панує довкола, є своя неймовірна загадковість та містичність, — сказала Серафима й змахнула рукою. Ліхтарі на стовбцях почали яскраво світити.

Вікторія, глибоко вдихнувши, кивнула. Як би вона не хотіла стерти з пам’яті всі спогади, адже вони залишили рваний відбиток на серці та переслідували її наче тінь, утім, навіть найсильніша магія не могла це звершити. І єдиним світлом, яке не давало їй здатися, була донька Мирослава.

— Андріївська церква — це єдина церква без дзвонів. За легендою, колись на місці Києва було море. Там, де апостол Андрій Первозваний поставив хрест і позначив місце для храму — вода пішла під землю. Якщо дзвони задзвонять знову, вода вийде на поверхню та затопить місто, — оглядаючи краєвид, додала Серафима.

— Звідки ти це знаєш? — склавши руки на грудях, запитала Вікторія.

— Я цікавлюся містом, в якому ми, нарешті, знайшли домівку та щаслива моя внучка. І тобі, Вікторіє, часом варто виходити з пильного офісу та дізнатися більше, а не закриватися від буденності, боятися нових почуттів та постійно хвилюватися за доньку.

Вікторія закотила очі.

— Мамо, не починай. Мирослава вже доросла. Це ти постійно намагаєшся її контролювати, а не я.

Серафима оглянулася та, розвівши руками, сказала:

— Правда не завжди буває солодкою, як мед. Інколи ложка дьогтю туди попадає. З приводу Міри додам — хоча вона й живе недалеко від нас, втім я намагаюся контролювати її силу, яка зростає. І зараз у мене таке відчуття, що розлом між світами спричинений не просто так.

— Мамо, не говори шарадами.

— Хоча ти й позбулася активної сили, втім прислухайся до свого інстинкту, — сказала Серафима та, примружившись, кілька разів оглянулася й рушила уперед.

— Інстинкт мені говорить, що ми даремно так далеко залишили машину, — знизала плечима Вікторія.

Через кілька хвилин мовчання Серафима із сумом сказала:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍