Читати книгу - "Аметистовий браслет для Аглаї, Катерина Федоровська"

Розділ 4. Запитання Адама

Святковий обід був неймовірно смачним. «Ну точно чарівниця якась», - думала  Аглая про кухарку Серпантину. А безшумний дворецький Митридонт та непомітна служниця Іванна здавалися графині якимись привидами чи примарами, не видавали ні звуку, навіть коли змінювали посуд й подавали їжу.

Гарячі страви подавалися разів три-чотири. А разом з тим змінювався й настрій Аглаї, увесь шквал розмаїтих емоцій бурував поряд із цим чоловіком.

Адже Адам начебто не соковитою куріпкою у винному соусі смакував, а поглядом своїм жагучим поїдав Аглаю. Безсоромно й владно нишпорив очима по оголених плечах, відкритій шиї, щохвилини засоромлювавши дівчину.

А під яловичину в сметанковому соусі бліде, але ж трохи збентежене обличчя Аглаї й взагалі стало червоним, мов заквашений Серпантиною буряк.

Бо нахабний Адам завів розмову про не зовсім пристойні речі.

- Розкажи мені про себе, Аглає, - несподівано перервав стукотіння столовим приладдям по порцеляновій тарілці.

- Я вже розповідала Вам багато чого, - відповіла Аглая, згадуючи ті їхні перші бесіди, коли намагалися дізнатися одне про одного якомога більше.

- Тобі, Аглає, тобі. Ми з тобою відтепер подружжя. Дві половинки єдиного цілого, - мовив так пафосно, відпиваючи терпке вино.

- Добре, тобі, - усміхнулася Аглая. – Мені важко ще звикнути. Ми так мало знайомі.

- Тому я й хочу пізнати тебе ближче, - зауважив Адам.

Але щось підказувало Аглаї, що не про її музичні таланти цікавитиметься, не про знання чотирьох мов й навчання в пансіонаті. Так і вийшло.

- Чи ти була закохана колись до зустрічі зі мною? – спитав так буденно, ніби погодою цікавився. 

- Ні, - не задумуючись, відповіла. Адже знала, що таких почуттів, коли сполохане серце немовби вистрибує з грудей, ще ніколи до Адама не мала.

- А чи була ти з чоловіком? – от саме на цьому питанні й порівняла себе Аглая з тим червоним буряком у білосніжних піалах, адже зашарілася враз від такого відвертого питання.

«До шлюбу таке варто було питати», - подумала Аглая. Однак совість її була чистою перед Адамом, про що й повідомила:

- Звісно, ні. Я навчалася у пансіонаті, там була доволі строга дисципліна. І ніяких юнаків, зрозуміло. Потім переїжджали часто з батьком з місця на місце. Але попри те, що матінка наша рано померла й ніхто не займався нашим вихованням, ми з Анною завжди були скромними й берегли свою честь. Ми не велися на загравання якихось офіцерів чи батькових друзів. Для мене вірність чоловікові – це не пусті слова.

- Це добре, Аглає, це добре, - задумливо відповів, ніби у якісь спогади поринув.

А коли вже подавали сир та карамелізовані фрукти, то солодка приємна млість розлилася по усьому тілу Аглаї. Адже наважилася спитати те, що тривожило її увесь цей час.  

- Адаме, я б теж хотіла дещо спитати, - навіть рівно пролунав її голос попри бурю емоцій у душі. - Чому ти обрав саме мене? Ти б міг одружитися з будь-якою панянкою у місті, значно родовитішою та багатшою, ніж я. І шлюб наш… так швидко все, раптово…

Усміхнувся Адам, але ж порадував дружину приємними словами:

- Подивись на себе в дзеркало, Аглає, і ти знатимеш відповідь. Ти настільки вродлива, що навіть важко збирати думки докупи поряд із тобою. Твоя краса, вона така досконала, - знову відпив те вино, але ж погляду не зводив із дружини. – Ти вабиш, мов рідкісна квітка, мов найдорожчий діамант. Я ніколи не зустрічав таких красунь, як ти.

- Так вже й ніколи? – спитала грайливо. Певно те вино Аглаї сміливості й додавало.

Однак знову ніби тінь пройшлася обличчям чоловіка. Поглянув кудись вглиб столової зали, дивився напружено й зосереджено.

- Ніколи, - промовив начебто впевнено, але ж втупився поглядом у щось мимо дружини.

Обернулася й Аглая, та спершу нічого дивного позаду себе не побачила. Лише чомусь погойдувалося широке листя фікуса. Гарна рослина була, розложиста, посаджена у розписаний глиняний горщик. Але ж колихалися широкі зелені листки. Навіть трохи моторошно стало. «Ох, певно, даремно я вино пила», - подумала Аглая. Проте не ввижалося їй, бо Адам сказав:

- Тут забагато протягів. Варто зачиняти двері, Митридонте, - і поглянув незадоволено на свого дворецького.

Зиркнула на прислугу Аглая. Непорушні стояли попід стіною і жодних емоцій на обличчі. Лише Митридонт ледь кивнув.  Ох і вишколені слуги були в графському маєтку.

Але розмірковувала Аглая, чи припустимо розпитувати про чоловіка у служниць. Митридонт то, напевно, вірний своєму господарю, жодного слова зайвого не скаже. А от Сусанну чи Іванну можна було б спробувати розговорити. Щось насторожувало її, якісь дивні передчуття не давали їй заспокоїтися і вдихнути на повні груди.

Та знову красунчик-чоловік відвернув її увагу від усіх цих загадкових подій.

- Ти хочеш спершу прогулятися в саду чи дім оглянеш? – спитав уже усміхнено Адам.  

- Напевно, дім. Він величезний, - дивно прозвучав її голос, немовби з дитячим захватом і якоюсь тривогою одночасно. – І мені все ще цікаво, хто ж так привітно мене зустрічав?

- Добре, ходімо покажу тобі, - підійнявся Адам, відкладаючи серветку з вишитим золотими нитками вензелем «ЕД».

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍