Читати книгу - "В кроці від кохання, Олександра Малінкова"

ГЛАВА 4

     Емілія.

     Знову він…

     Зупиняється навпроти мене з Люсею. 

    Розглядає мене оцінюючи. Погляд магнетичний та важкий одночасно. Майже неможливо витримати, щоб не відвести очей, і не дивитися на нього у відповідь теж не виходить… Його вилиці напружені. Темні брови зійшлися на переніссі. Губи стиснув в одну тонку лінію. Руки глибоко запхав у кишені. 

     І та сама білявка, тупцює поряд з ним. Зазирає в його очі, встигаючи при цьому ще й підозріло коситися на мене. Так і розкосість заробити їй не довго… 

- Скільки я винен за сукню? - аж холодом віє від його інтонації. 

     “Брутальний та зухвалий тип!”

- Ніскільки! - знову повторюю те ж саме і намагаюся оминути цю парочку.

- Скільки? - супиться ще більше і в останню мить хапає мене за руку, трішки вище ліктя, напевно, щоб зупинити.

     “Що? Не звик чути відмову?”, - промайнула думка.

     А ми вже майже оминули їх, до виходу залишилося не більше 3-4 метрів. Треба ж було знову на них натрапити. Ще й тоді, коли кожна хвилина на рахунку. 

     Переводжу погляд з його темних, як сама безодня очей на руку, яка тримає мене.

- Відпустіть негайно! - вимагаю грізно. 

     “Кого я намагаюся налякати? Та я наче кролик перед велетенським удавом!”

     На моє здивування виконує.

      Розтискає пальці негайно, так наче щойно обпікся. Іншою рукою дістає з кишені гаманець. 

     Не знаю навіщо, але слідкую за кожним його рухом, неначе мені щось загрожує. Наче ми в цей момент тільки удвох і поряд жодної живої душі.

      Дістає декілька новеньких купюр по сто баксів і протягує мені.

     Автоматично виставляю руку вперед, все ще знаходжуся під дією його гіпнотичного погляду.

- Наступного разу раджу бути більш уважною і не стовбичити під дверима! - кидає в’їдливо останні слова.

     Як же ж гидко стало. Мої пальці, які щойно стискали купюри мимоволі розкриваються, відпускаючи ті кляті папірці у вільне паріння. 

- Обов’язково! - відповідаю йому гордівливо піднявши підборіддя, хапаю Люсю за руку й силою тягну до виходу. 

- Ти, ти, що тільки що зробила? - заїкається поряд Люся, щойно ми відійшли на досить пристойну відстань. 

- Не дозволила йому зверхньо говорити зі мною, а ще - принижувати себе! - смикаю за ручку автівки.

- Але ж навіщо кинула гроші? Чи вони тобі зайві?

- Навряд чи його кошти здатні принесли користь! Тільки нагадували б про нього! - відповіла подрузі.

- А він нічого такий! - мрійливо промовляє Люся.

- Не помітила. - збрехала я.

     Не збираюся зараз вислуховувати, улесливі епітети щодо зовнішності того… 

     “Знову крутяться на язиці геть інші слова… Досить грубі!

     Поради він ще буде мені роздавати! Краще хай обережніше двері відчиняє, а не “сила є - розуму не потрібно”.”

- Очиська в нього такі темні… - та Люську вже було не зупинити.

- А руки, ти звернула увагу на його руки? Сильні, міцні… - продовжила вона.

- Ні… - натягнуто відповідаю, відвертаючись до вікна.

- Як ти могла не помітити, він же тримав тебе…?

     “От вміє вона бути причепою! Люблю її дуже, але інколи вона явно перегинає палицю!

- Я помітила його дівчину поряд! - знервовано відповідаю. - А ще його нахабне та зверхнє ставлення! Та він навіть не перепросив, а моя скроня, доречі, ще й досі болить… Я вже мовчу про сукню, яку після того інциденту хіба що до смітника віднести. - вибухнула я. 

- Добре-добре! Чому ти так завелася? - подружка навіть руки догори підняла в знак примирення. 

- Ти кермо краще тримай! - зойкнула я.

     А уява вже малює ДТП і розлюченого батька.

     Та на щастя ми дісталися моєї домівки все ж таки без пригод.

- Люблю тебе! - тихо промовила й обійняла Люсю. - Вибач, що нагримала на тебе.

- І я тебе! - прошепотіла Люся. - Скоро побачимося.

- Дуже на те розраховую! Доречі, Анна сказала, що мій виступ сподобався і дала надію, що він буде не останнім. 

- А там назбираємо грошей на студію… - мрійливо відповіла подружка. - І свобода та слава рахуй що в тебе в кишені!

- Ось! - дістала з під светра маленьку сумочку, а з неї вийняла гроші, які мені сьогодні заплатили за виступ. - Нехай будуть в тебе. 

- Додам до тих які вже є. - ховає кошти у свою сумку.

- Надобраніч! - прощаюся і одночасно вибираюся з салону автівки.

     Попереду ще шлях у зворотному напрямку, а саме пробратися назад до своєї кімнати через відчинене вікно.

     Дослухаючись до кожного шереху, почала збиратися по залізним гратам. А з думок все ще ніяк не йде той пихатий бовдур. 

     “Дивно, що у такого як він, взагалі є дівчина! Не чоловік, а холодна та бездушна скеля!”

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍