Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"

– Шафран! – в один голос скрикнули ми з тролицею.

– Невже ти закінчив? – захопилася я.

– Я схожий на вічний механізм? Мені, між іншим, відпочинок потрібен. Клопи, на жаль, теж втомлюються.

– Звідки в тебе такі здібності? – запитала Кхибра.

– Тому що я талановитий! А талановиті фамільяри – знахідка для господарів. До речі, а чому цей індикуватий ельф диктує що вам робити: хлопців на тренування, вас – на кухню?

Ми покотилися зі сміху. Так Скрираніеля ще ніхто не обзивав!

– Рані, не індикуватий, він просто хвилюється, щоб ми не вляпалися в чергову пригоду, – заспокоїла я клопа. – До того ж, у Ситові зараз нічого робити. Ой, батя...

Я згадала, що не відправила батькові магоптаха. А то він хвилюється з тіткою. Єрошку вони навряд чи сказали про Германа. Та й треба дізнатися як він там після милорики. Не болить, то таке. А якщо відвар зняв тільки біль?

– Кхибро, у тебе магоптах є?

Тролиця витягла з сумки помаранчевого пернатого. Я швидко надиктувала лист батькові й підкинула птаха вгору. Він тут же щез.

– Я забрала наших магофлаїв, хтозна, що може статися.

– Ти розумниця!

– І ось, – подруга простягнула мій гаманець і мій зошит із рецептами. – Раптом ти тут щось придумаєш?

Я рвучко обійняла її. На плече сів фіолетовий птах і голосом батька сказав, що радий за нас із Герой. Він наказував, щоб ми берегли себе і обходили сто десятою дорогою сумнівні пропозиції та божевільні ідеї. Ага, якраз! Це все про нас! І вже більш сумним голосом птах додав, що з Єрошкою все гаразд. Щоправда, рухається обережно. Планує завтра показати цілителю. Я видихнула: йому легше.

Я задумалася на кілька секунд і глянула на тролицю.

– Слухай, Кхибро... Якщо Красунчик на волі, то твоє життя теж у небезпеці. Боронь Аргіна, якщо він спробує тебе так само, як Германа...

Подруга зблідла.

– Поки ти розмовляла з архімагом, я саме думала про це. Може, варто розповісти Ойхільду?

– А він ще не в курсі? Опупиріти! Бери птаха і надсилай йому.

– Як із вами нудно! Злітаю-но я у двір на розвідку. Подивимося, чим живе Кришталева Конюшина. Вікно відчиніть, леді!

Я прочинила стулку.

– Розлітайся, дрібнота! Шафран летить!

Клоп зник за листям величезного дерева-будинку.

– Може й ми пройдемося, подивимося що тут і до чого? – запропонувала я Кхибрі.

– Чом би й ні? А то ми толком нічого не бачили. Нас розселили та веліли нікуди не виходити. Тільки Лік мотався як олень від мене до хлопців. До речі, Бунта він до себе забрав. Його не можна було в гуртожитку самого залишати: у Муфта і без нас турбот вистачає.

– Це правда.

– Може й хлопців з собою візьмемо? – усміхнулася тролиця.

– А як же Герман?

– Думаю, йому свіже повітря не зашкодить. Ми ж не будемо бігти стрімголов і битися. Якщо Гері раптом стане погано, допоможемо дістатися до кімнати.

У її словах була частка правди. Ми пішли за хлопцями.

Герман був у найбільш програшній позиції: мало того що ослаблений після поранення, так ще й одягу не було, ельфи викинули. У коробці, яку дбайливо поставили на підвіконня, лежали тільки ключі та амулети. Лік уже кинувся до дверей, щоб принести свій одяг, але Альгін його зупинив. На прохання Кхибри, він захопив деякі речі Гери.

Герман переодягнувся. Штани і сорочка стали злегка завеликими. Нічого, були б кістки цілі, а м’ясо наросте!

Все ж Геру злегка похитувало.

– Гер, може, залишишся? – турботливо запитала я.

– Зараз спрацюють амулети, і мені стане краще, – заспокоїв він мене. – Руто, я в будь-який момент можу повернутися. Ти ж допоможеш? – він змовницьки підморгнув.

На серці потепліло.

– Вийдемо через запасний вихід, – сказав Лік. – Не вистачало ніс до носа зустрітися з Рані або Таном. А якщо ще й Ши-Ранса там крутиться, то все, вважайте, день зіпсовано. Йдемо тихо.

Ми вийшли, Лік повів вухами, вдихнув повітря – ніздрі затремтіли. Він став схожий на собаку.

– Сюди, – шепнув він і штовхнув двері праворуч.

Щойно останній з нас зайшов, він безшумно зачинив їх і практично злився з ними, прислухаючись і принюхуючись. Лікраніель підніс вказівний палець до губ. Ми почули веселі дівочі голоси, що наближалися. Дівчата обговорювали якогось ельфа і реготали. Сміх став віддалятися. За кілька хвилин Лік відчинив двері та закрутив головою, потім махнув рукою і ми, якомога безшумніше, рушили далі. Кілька поворотів, Лік штовхнув великі темні двері. Й... ми опинилися у казковому лісі.

Листя здавалося шовковим. А самі дерева були настільки величезними, що якби ми наділи шапки, вони б точно впали, якби нам закортіло роздивитися верхівки. Стовбури, обплетені товстими ліанами, можна обхопити хіба що вчотирьох. На ліанах цвіли величезні квіти, аромат стояв такий, що в голові паморочилося. Я прикрила очі й усміхнулася щебету птахів, шурхоту вітру й далекому дзюрчанню струмка чи річки.