Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"

системи протиракетної оборони США. «Скорочення стратегічних ядерних арсеналів залежить від досягнення домовленостей відносно проектів “Зоряних війн” і знищенні — односторонньому, між іншим, — запасів звичайної зброї СРСР», — повідомив делегатам Горбачов не без досади і розчарування в голосі.

Радянський лідер розумів: держава не має ані ресурсів, ані технологій, щоб зрівнятися із СОІ США, яка наразі перебувала на стадії розроблення, а повна реалізація «Зоряних війн» означатиме новий ви-ток гонки озброєнь, чого Радянський Союз дозволити собі не може. Фінансові ресурси і технічні спеціалісти, залучені в галузі ракетобудування і розробки ядерної зброї, були потрібні Горбачову для модернізації стагнуючої економіки СРСР. Лідери радянської науки підтримували рішення Генсека: вони жадали збільшення фінансування і розширення державних замовлень на технології, навіть якщо запропонована ними продукція була дорожчою і поступалася обладнанню, доступному на західних ринках. Ваги аргументації керівників цих установ додавала холодна війна, продовження якої призвело до введення країнами Заходу ембарго на продаж передових технологій Радянському Союзу. Фінансований державою військово-промисловий комплекс прагнув інтегруватись у сферу економіки, зберігаючи водночас монополію на високотехнологічні галузі та продукцію. Багато хто, зокрема й сам Михайло Горбачов, вбачали в цьому найбільш ефективний спосіб розв’язання економічних проблем держави.

*

Бажання, побоювання і сподівання радянського військово-промислового. комплексу, його наукової частини були сформульовані на з’їзді Анатолієм Петровичом Александровим, президентом Академії наук СРСР. Той факт, що він став першими представником радянської інтелігенції, який виступив на XXVII з’їзді, лише підкреслив символічне значення позицій Александрова в партійній ієрархії та надії, які нові лідери покладали на наукову спільноту.

Високий чоловік із продовгуватим обличчям, довгим носом і голеною, яйцеподібною головою, Александров лише на початку лютого відзначив своє 83-річчя. Він був значно старшим за більшість членів Політбюро і старшим за трьох Генсеків, які пішли із життя протягом останніх трьох років. Утім, ніхто навіть гадки не мав зауважити, що Александров не справлявся з керівництвом Академією чи що так званий «застій» проявлявся в Інституті атомної енергії, який очолював Александров, або в згаданій Академії наук, якою він керував. Анатолій Александров був здоровою, енергійною і сповненою ідей людиною і, як один із засновників радянської ядерної програми, мав величезну повагу в ЦК КПРС, галузі та наукових закладах. Коли справа дійшла до науково-технічного прогресу, горбачовського «чудодійного інструменту» для подолання економічної відсталості СРСР, усі дивилися на Александрова і його вчених як на тих, хто вкаже дорогу в майбутнє. Саме від них чекали дива.

Александров розпочав із посилання на Леніна і його нібито зацікавленість у розвитку точних наук, але основний історичний акцент зробив на розробці радянської ядерної програми на чолі з І. В. Курчатовим, засновником Інституту, який тепер очолював сам Александров. Під керівництвом Курчатова, зауважив академік, «було виготовлено першу атомну бомбу, а згодом, раніше, ніж у США, водневу бомбу. Таким чином, безпеку Радянського Союзу було забезпечено». Про роль атомних шпигунів, які доповідали Москві стосовно результатів «Манхеттенського проекту», Александров вирішив не згадувати. Учений особливо наголосив на мирному використанні атомної енергії: «1954 року, незабаром після винайдення ядерної зброї, в СРСР було збудовану першу у світі атомну електростанцію. Я хотів би віддати належне її творцям». Аудиторія відреагувала аплодисментами.

Історичні теми Александров порушив не для вихваляння свого попередника і — опосередковано — своєї власної участі у розробленні радянської ядерної програми, але як нагадування делегатам про небезпеку, яка йде від Заходу. Академік виступав проти імпорту західних технологій та обладнання, аргументуючи це тим, що угоди в будь-який момент можуть бути перекреслені внаслідок політичних мотивів. Він наголошував на інвестуванні у вітчизняні наукові розробки, де яскравим прикладом виступала автоматизація виробничих процесів у його інституті. «Ми заявили Міністерству: колеги, якщо ви замовляєте комплектуючі, будь ласка, замовляйте їх у нас», — промовив Александров, зірвавши нову хвилю оплесків.

Горбачов, який дотепер уже переривав виступ Александрова своїми зауваженнями, зараз сидів мовчки. Він не запитував, яке Міністерство мав на увазі академік, тому що сам знав відповідь: Александров говорив про надсекретну установу з незграбною назвою «Міністерство середнього машинобудування». Його міністр, Юхим Павлович Славський, сидів у президіумі прямо за Александровим. Велет, більший, вищий та на п’ять років старший за самого Анатолія Петровича, Славський вважався одним із найвпливовіших і найефективніших міністрів, які коли-небудь працювали в радянському уряді. Піонер ядерної програми СРСР, який почав її розробки ще наприкінці 1940-х років пліч-о-пліч з І. В. Курчатовим, Славський уже двадцять восьмий рік керував Міністерством середнього машинобудування, колосальним державним підприємством, яке відповідало за розробку атомних бомб і — згодом — за використання атомної енергії в мирних цілях. Радянські лідери приходили і відходили, але Славський залишався. Якщо говорити про політичний вплив і владу, то Славський фактично завідував Інститутом атомної енергії і, отже, Академією наук. Помічники Александрова регулярно відвідували кабінет Славського з проханнями виділити кошти на їхні проекти. І, — якщо він був зацікавленим, — міністр погоджувався.

Славський і Александров були давніми спільниками. Обидва — вихідці з України, де Александров, син мирового судді в Київській губернії, воював в рядах Білої армії проти більшовиків після революції 1917 року (у роки Громадянської війни. — Прим. ред.), а Славський, вихідець із села, який набув робітничого гарту на підприємствах Донбасу, приєднався до кавалерії Червоної армії. Той факт, що вони фактично билися по різні боки, не завадив їм створити міцний союз. Розповідають, що на початку 1960-х Микита Хрущов викликав Славського і Александрова до себе в кабінет, і, перейшовши на українську, наказав наздогнати Америку в розробленні атомних електростанцій. Джерелом натхнення для розробки нового ядерного реактора за рекордні терміни став жарт відомого радянського гумориста Аркадія Райкіна, який у моноспектаклі на телебаченні заявив: дозволяти балерині кружляти без генерування будь-якої енергії для соціалістичної економіки — сором! Треба під’єднати до неї ротор. Начебто саме після перегляду скетчу Славський і Александров вирішили взяти ядерний реактор, призначений для отримання плутонію у воєнній галузі, і під’єднати до нього величезну турбіну і ротор, щоб використати надлишкове тепло реактора для виробництва електроенергії.

Утім, яким би не було істинне джерело їхнього натхнення, новий реактор, названий РБМК (рос. Реактор Большой Мощности Канальный. — Прим. перекладача), було створено дійсно внаслідок співробітництва Міністерства Славського та Інституту Александрова — головним конструктором виступив Микола Антонович Доллежаль, ще один виходець з України, який досягнув величезного успіху в радянській ядерній промисловості і обіймав посаду директора НДІ-8 (тепер: Науково-дослідний і конструкторський інститут енерготехніки імені М. А. Доллежаля. — Прим. перекладача). Доллежаль сконструював реактор, що виробляв плутоній для першої радянської атомної бомби, а пізніше працював над реакторами, призначеними