Читати книгу - "Потопельник у рожевих рукавичках"

руках тягнув сухі деревини середнього розміру. Чим ближче, шаруділи безлисті гілки, здіймалася невеличка курява. Бігун, коли порівнявся із хвірткою, з посмішкою кивнув головою, не змінюючи темпу.

— Кінг-Ко-о-нг… — протягнув Ігор. Проте, жіноцтво заперечило — бігун виглядав гарно.

Лесечка сказала, що його маршрут є звичним, ніхто не дивується, Вітася змолоду робив пробіжки — від хати, дорогою, через шосе, вгору до лісу, а звідтам з важким хмизом, аби й руки напружити. Сухостою у лісі багацько, ось так потренується, а дровеняки на подвір'ї поламає, порубає, на розтопку.

Соломія тоді знічев'я запитала в Лесечки, чи робили вони колись із сусідським хлопцем оченята одне до одного. Виявилося — нічого подібного. «В дитинстві п'ять років — а Віталій від мене старший — є непереборними. Я собі така ляля-дошкільнятко, а з-за паркана чути, як великого школяра-розбишаку батьки за шкоду лають. Думаю собі, а я — дівчинка хороша… А коли його в армію проводжали, мені ж тринадцять ще не виповнилося».

В принципи, особливої дружби не було й потім. Лесечка після школи вступила до Черкаського універу, Віталій ще раніше поїхав учитися, десь працював, чи то служив, і зустрічалися через паркан, у канікули-відпустки. Молодша дочка сусідів («о, тут вже для мене вона була малечею, тоже в п'ять років різниця») вийшла заміж мало не відразу після випускного. Їхня мама, тьотя Оля, померла від хвороби нирок. Дядя Ваня побивався, проте, пас свою козячу зграю, вчащав до дочки й зятя. Дочекався, аж Віталій повернувся з війни, тоді, коли рашистську орду таки зупинили… І ось, місяць тому дядя Ваня остаточно перебрався в К., до дочки, бавити онуків.

— 1 знаєш, Солю, Вітася осів у батьківській хаті, має якісь грандіозні фермерські плани. Цікаво, правда ж? У нього навіть лоша є. Я ще не бачила. А Дарка бігала, Вітасік покликав її та Бодьку. Наші мєлкіє як повернулися, аж верещали від вражень. Так, і Богданчик. Ліна мало не збісилася, коли вийшла з хати, малого нема, я сказала, що він через паркан, що з Даркою пішов. Ліна гнівалася, вона ж Бодю на крок не відпускає. І дарма. Каже, що в хлопця аутизм. Здається, не аутизм, а «мамізм»… Не можна так до себе притискати.

До слова Лесечка згадала, що колись давно, коли вони з подругою приїхали на канікули з Черкас, і Віталій також був у Нижніх Боках, Ліна одного разу сказала, що «цей дурний хлоп» підглядав, як вони купалися на Великих Шумах.

— Ну й що з того, ми ж у купальниках? Але ж ти бачиш, що Лінуся до мужиків — немов дика кішка, лише глянув котрийсь на неї, аж шипить. Вона все така, я звикла…

Правда, оце усе — розмови про чиєсь лоша, та усіляке таке безневинне — були у дещо іншому житті. До потопельника.

Про те, як вона побачила потопельника, Соломію на березі розпитував серйозний пан, у цивільному, проте із папкою, за якою відразу впізнаєш міліцію. Тонка папка на блискавці, аби зберігати усі папірці в строгому розгорнутому вигляді — точна прикмета міліціянта.

Він назвався оперуповноваженим, додав: «капітан Зорич». Лобода бачила, він упізнав Морячка, кинувши: «де потопельник, там і Приходько, еге ж?» Щоправда, кинув без злості.

Костя-Морячок зайшов за аварійну стрічку разом з опером. Опер нахилився над чимось, про щось питав. Морячок заперечливо похитав головою. Вийшов за імпровізовану огорожу. Раптом перехрестився. Зніяковів. І хутко пішов у напрямку села.

Не минув візиту за огорожу й Ігор. Соломія уже роздивилася — там відхиляють пластик із тіла, що лежить на траві. Покійника наразі не обтягнули пакетом, лишень прикрили. Й відхиляють пластик, а потім знову опускають його. Що встиг побачити Ігор? Адже повертався він з прикритими очима, ледве не заточився, землі під собою не видів.

Коли прийшла черга на Соломію, вона заздалегідь примусила себе дихати глибоко й повільно.

Отже. Якщо вирішити для себе — це якась інсталяція (дика!), або що дивишся на екран… Витримати можна.

Те, на що намагалася, лишень чиїсь руки відхилили пластик, присісти муха — мало б бути обличчям. Проте, брудно-рожевий млинець (без очей, носа, о Господи) обличчям не був. І там, де чоло мало б перейти у волосся, також виднілося подібне до жахливого рубаного м'ясного фаршу.

Лобода здригнулася — чиясь рука злегка притримала її за лікоть. Фермер Віталій, здається, потрапив за аварійну стрічку без запрошення, але капітан Зорич не вигнав, більше, ніби обмінявся з ним короткими словами. Зрештою, Соломія до пуття не розчула.

* * *

…Аби розставити усе по місцях, треба озвучити. Розповісти комусь дрібниці, що впали в око. Лесечка — занадто тендітна, може, це тільки здається, але ж, але ж виглядає саме так. Ігор. Цей сьогоднішній, не схожий до себе, мовчазно-сірий? Йому, такому, не варто. Ліна — вона далека, і взагалі, тиха істеричка, знову-таки — здається, можливо здається, проте Соломія не налаштована зараз перевіряти чиюсь психіку на міцність. Що ж, зате Заєць буде слухати уважно.

Розділ 7

«Є апріорі пусті черепушки, вони не вартують бути розкритими, там не знайдеш дорогоцінне ядро. Пізніше, коли відчую, що певність оселилася в моїй душі, я розкрию ту голову, в якій знайду те, що…»

(Із записів хтозна-кого)

— Пам'ятаєш, після огляду цього жахливого тіла я відійшла набік? Пішла ліворуч, напрямком до Шумів, там, де такий собі міні-гай, а по низу все кущі. Посередині галявина, також — міні. На ній, уяви собі, стоїть намет. З найменших. Зеленого кольору.

— А в ньому — маніяк на маніяку, еге ж?

— А в ньому — нікого. Ті, ну як воно, тряпчані дверцята, згорнуті й пришпилені до стінок, ніби для свіжого повітря. І всередині — ні одягу, ні їжі, взагалі нічого.

— Ти добре шукала, уважна моя Лободо?

Соломія не шукала ніяк, бо кущі затріщали, й двоє, треба розуміти, колеги Зорича, вигнали її з міні-гаю, махаючи, немов дід на індика. Невидимий за деревами капітан гукнув до них: «Чому місце події, блін, повністю не огороджено?».

— До речі, намет може не мати ніякого стосунку до вбивства.

Це Заєць сказав уже пізніше. До пана опера, що сидів на правденківській кухні, поклавши свою папку на коліна. Лесечка підтакнула, згадавши, що туристи з року в рік ставлять намети, у тому числі й на галявинці в чагарнику.

Ментовський візит був увечері. А день — що ж, якось минув.

Випатрана щука опинилася у холодильнику — бажання готувати, подавати й смакувати чарівну