Читати книгу - "Зона досяжності"

Ти мені краще скажи, юначе, звідки Маша… Тьху, ти!.. Михайло Ісакович звідки про твій геніальний матеріал знає?

— Так радився я з ним. Кажу ж, хоч вірте, хоч ні, але намагаюся таки вчитися у старших і більш досвідчених товаришів.

— Не тому вчишся, Васьо!

Грєбньова аж пересмикнуло: він ненавидів, коли його так називали. І шефіня, до речі, це знала. Ну, я тебе дістану!

— Я вчуся відповідальному ставленню до своїх професійних обов’язків. Я вчуся об’єктивному висвітленню усіх проблем нашого часу. Я вчуся бути справжнім журналістом. І тому я настоюватиму на демонстрації свого фільму. Чого б це мені не коштувало!

Отак! Нехай знає, що в нього справжній чоловічій характер. Жінки це полюбляють.

— Гаразд, — Лариса стомлено потерла лоба, — ми про це ще поговоримо. Серйозно поговоримо… Засмучуєш ти мене, Грєбньов, серйозно засмучуєш… Але зараз не про це. Не для цього я тебе викликала. Тут ось яка справа: годину тому на вокзалі опергрупа затримала небезпечного злочинця. В мене часу не вистачає, а ти, Васьо, з ментами — вась-вась, — Грєбньова знову пересмикнуло. — Та й під рукою нікого більше немає. Отже, бери Артема і дуйте до ментури. Пошерстіть там. Може, кращий сюжет зробиш, ніж той, про який ми тут лаялись.

— Кращого найближчим часом не буде, — буркнув Веселин і випростався. — Ларисо Леонідівно, я вже продовження придумав, матеріал майже зібрав… Мені потрібно…

— Та йди вже! — визвірилася Яременко.

— Так, Ларисо Леонідівно! Слухаюсь, Ларисо Леонідівно! Біжу, Ларисо Леонідівно!

Сука! Неприємностей закортіло? Будуть тобі неприємності. Сама проситися прибіжиш. А тут і я — захисник як жіноцтва загалом, так і певної жіночої одиниці зокрема. За таку ж саме певну плату.

— Квіти забери, Грєбньове! — гаркнуло за спиною, але він вдав, що не почув.

В кишені реготом оскаженілого мультяшного персонажа зайшовся мобільник. Невже замовник? Але на дисплеї висвітлилося: «анонімний виклик». Дивно. А Генка казав, що його програма усі номери пробиває. Навіть найсекретніші.

Грєбньов мить повагався, але, підходячи вже до дверей операторної, приклав таки слухавку до вуха:

— Так?

— Та ні, не так, — заперечив чоловічий, добре поставлений, але якийсь безжиттєвий голос. — Зовсім не так, юначе. Я ж тебе електронкою попереджав, щоб ти в спокої Ларису Леонідівну залишив. Замість цього, ти її ще більше засмучуєш. Догрався, Васько! В мене терпець скінчився.

Телерепортер навіть зреагувати не встиг, як зв’язок перервався. Йо-пе-ре-се-те!!! Веселин скам’янів, ухопившись за ручку дверей операторної. От, хто ти є, довбаний «mystog»! Чоловік, мабуть, редакторський. Кажуть, фрукт ще той. Вовк прізвище. Ах, Ларисо Леонідівно, ах, Ларочко, що, нерви не витримали? Адже тільки-но ми розмовляли з тобою лише вдвох. І рахувати не треба. І вираховувати. З нами більше нікого, нікого, ластівко моя, не було. Що, додому зателефонувати встигла?

Явно встигла. Образилася жіночка. Хтось таки їй про парі розпатякав. Точно — Артем!.. Тільки йому це вигідно. Адже йому за цю військову кампанію розплачуватись. Мабуть, Тамарі розповів (в них якась там любов намічається), Тамара — Райці, а та — начальству. Плюс жіноча солідарність до того ж. От, чорт! Погано. Але вигляду подавати не будемо. По іншому зіграємо.

— Артеме! — обурено видихнув Веселин, нависаючи над оператором, що флегматично марудився зі штативом своєї камери. — Артеме, нас здали. Де Сашко?

Оператор кинув на нього неуважний погляд і знизав плечима:

— Та з Тамаркою на відкриття автосалону поїхав. Воно, звісно, ще рано, але в них там якась халтура накльовується.

— Халтура?! Я їм влаштую халтуру! Таку халтуру, що мало не здаватиметься!

— Ти чого, Вас… Веселине?

— А того, що парі наше можеш вважати недійсним. Я за таких умов не працюю. Щоб мені чоловік редакторський пику начистив? Ні! Мені пика моя не начищеною більш подобається.

— Та чого ти?!?

— А того я! Настукали вже про парі особисто головній.

— Та ти що!? — ледь не випустив штатив просто собі на ногу Бутейко. — Не може бути!

— Може, може, — Грєбньов похмуро вивчав вираз його обличчя. А потім виклав йому свої міркування з приводу останніх подій. Трохи підправивши в них ролі головних героїв. Ну й про проблеми з матеріалом, звісно, промовчав.

— Та ні, — вислухавши його, покрутив головою Артем, — Сашко, він не такий, не базікало.

— Ти можеш запропонувати краще пояснення?.. Гаразд, думай. А зараз пішли. Яременко нас до ментури спроваджує. Якогось авторитета сьогодні ментура на вокзалі пов’язала. Просто на очах у головної. Яка ні біса взнати не змогла. Ну, воно звісно: і в журналістів — старість не в радість. Закон природи, брате.

— Так нічого ж не скажуть менти, — здивувався Бутейко. — А загальні міркування можна й телефоном вислухати.

— Воно так, але в нашому тераріумі нічого ж не приховаєш. Вочевидь, Ларисі Леонідівні дещо відомо про характер моїх стосунків з прес-офіцером шановної правоохоронної структури.

— Не захоче прес-офіцер підставлятися, — засумнівався Бутейко. — Машину, знову ж, Сашко з Тамарою забрали.

— Мене дивує така старечо-головредівська ледачість в твоєму молодому тілі. Пішли, пішли. Повітрям подихаємо. Лікарі це настирливо радять.

— Слухай, — невпевнено мовив Артем, коли вони вийшли до коридору, — а, може, й добре, що так сталося? Давай вибачимось перед Ларисою, та й закриємо цю тему?

«От-от!» — іронічно подумав Грєбньов, а вголос мовив:

— Я подумаю. Гаразд, йди, йди, я тебе здогоню — лише своє причандалля заберу.

Маленький, але вишуканий букет орхідей, винесений з редакторського кабінету, сиротливо лежав біля його комп’ютеру. От, відьма стара!.. Може й правий Артем? Ну її до бісів собачих! Адже таким чином можна кар’єру не зробити, а занапастити на віки вічні.

В кишені знову знущально зареготав мобільник. Веселин зиркнув на дисплей і засумував ще більше: краще б вже знову який-небудь черговий анонімний виклик трапився.

— Чого не телефонуєш? — навіть не привітавшись, запитала слухавка.

— Так певні проблеми виникли. Вирішую.

— Вирішуй, вирішуй. Коли ефір?

— Так кажу ж — є проблеми. Вирішую. До вечора, сподіваюсь, все знатиму.

— Сподівайся, сподівайся. Погано працюєш, Васьо. Темпу не тримаєш.

— Витримаю, — буркнув.

— От тепер і я вже сподіваюсь. Ввечері чекаю дзвоника. І ще. Якщо проблеми носять грошовий характер, то з’ясуй, кому й скільки. Але врахуй, що про твої комісійні я все одне дізнаюся.

— І вам всього гарного, — сунув мобілку до кишені Веселин і відчув, що його настрій зіпсувався остаточно.

А може не лише Ларису Леонідівну з її благовірним, а й усіх інших до дідька послати? Але до омріяної суми першого внеску залишилося так небагато! А потім… Він уявив, як під’їздіть до будови «Рандеву» у власній, тільки-но купленій у кредит, «мазді», вийшовши, недбалим порухом руки вмикає сигналізацію і та покірно й жалісно