Читати книгу - "Та, що пробуджує дар, Ірина Герасимова"

Вельда спитала, страждальне вигнувши брови:

– А те кохання з сином мага, завдяки якому прокидався його дар, також вбивали? І ніхто не ставав на захист своєї коханої?

Верегус строго сказав:

– Юний маг мусить беззаперечно коритися своєму батькові. А дівчина йому більше не потрібна, адже з ним не матиме дітей. Вона має вийти заміж за звичайного чоловіка, народити дівчаток, які також здатні пробуджувати дар. Так це працює.

Вельда похитала головою:

– Якесь безглуздя, породжене збоченим мозком!

– Ти критикуєш богів, які створили наш світ?

– Так, якщо бачу в їхніх діях мало сенсу. 

– У будь-якому разі цей світ дуже змінився. Знаєш, чому я забрав тебе ще малою? Бо ледь зміг відшукати хоч когось із такими здібностями.

Вельда, яка вважала, що від народження жила в замку, спитала:

– У кого ви мене забрали?

– Не має значення. Отже, ти навіть не здогадуєшся, скільки небезпек на тебе чекатимуть зовні. До того ж ти дуже молода, майже дитина. Я не можу дозволити тобі піти, тому що дбаю про тебе.

– Але ж ви відправляєте Тіллана, а він такого самого віку.

– Він хлопець, а ти дівчина. 

– Дозвольте мені піти, пане Верегусе, будь ласка! Він зможе мене захистити.

– Хто – він?! Його самого треба захищати. Ну, а якщо з ним щось станеться – сам винен. – Верегус вимовив це так злобно, що Вельда зіщулилася, а маг і далі суворо втлумачував їй: – Я не бажаю, щоб ви були разом. Він мусить тебе забути. І ти його також. Так буде краще.

– Кому краще – вам?

– Мені, тобі, йому – усім. Згадай, що у вас із ним не може бути дітей. Ти не уявляєш собі того страждання, яке відчуєш, коли тобі їх захочеться.

Вельда опустила голову:

– Я полюблю тих, яких народить йому інша жінка.

– Ти нічого не уявляєш, – повторив Верегус. – Я дію заради твого блага, щоб вберегти від страждань.

– Створюючи їх просто зараз?!

Маг підвівся. Він став, здавалося би, величезного зросту і аж роздувся від гніву, голос загуркотів:

– Як ти смієш сперечатися зі мною? Я і так занадто багато тобі дозволив. Розмову закінчено. Не плекай зайвих надій – ти ніколи не вийдеш із цього замку. Тіллан може загинути в будь-якому віці, тому я завжди триматиму тебе для Корача. Геть звідси! – він показав на двері.

Вельда бігла. Вона неслася коридорами замку, ніби могла втекти і десь заховатися від Верегуса. Здавалося, якщо вона зупиниться бодай на мить, він дожене її та знищить. Ноги принесли її до власної кімнати, біля якої, уже в дорожньому вбранні, стояв Тіллан. Хлопець впіймав її у свої обійми, дивився тривожно на її розжарене від бігу обличчя, спотворене виразом жаху. Спитав:

– Вельдо, що сталося? Він образив тебе?

– Він казав жахливі речі! 

– Заспокойся, будь ласка. Підемо до кімнати. Ось, випий води.

Тіллан усадив Вельду, приніс склянку. Руки її так тремтіли, що зуби цокотіли о краєчок. Напившись, вона з розпачем повідомила:

– Він не відпустить мене. Сказав, що полонив на все життя. Триматиме, щоб зробити з Корача мага, якщо з тобою щось станеться. Мені навіть здалося, що він навмисне тебе відправляє самого, щоб ти загинув. Адже ти такий молодий, без досвіду!

Погляд Тіллана став незвично твердим, губи стиснулися і кулаки також:

– Ну, цього він не дочекається. А ти знай, що я обов'язково повернуся – до тебе. Вельдо, ти мусиш витримати все, що тут із тобою може статися. І я обіцяю витримати також. Не можна дати йому змоги виграти та зламати нас.

– Тіллане! – вона встала та поклала йому голову на груди, з очей полилися сльози. Його обійми були такими міцними! Він просто стояв і тримав її, притуливши до себе, ніби хотів якнайкраще запам'ятати цю мить. Потім поцілував у маківку, сказав:

– Мені вже час. Не сумуй, я повернуся. Нам виповниться по вісімнадцять, ми вже не будемо такими слухняними дітьми. Я врятую тебе! – і він рішуче пішов, не обертаючись. 

Вельда дивилася йому вслід та плакала. Добре, що її ніхто не примушує бути сильною. Як можна втримати сльози, якщо здається, що хтось із гучним стукотом захлопнув книгу твого життя? Принаймні, один її розділ точно закінчився.