Читати книгу - "Терра, teyaElwyn"

Розділ 5 Середина

Я не довіряла людям. Та й не боялась їх. Мій страх переріс у ненависть та агресію. Як виявилось, це стало певною перевагою, щоб вижити. Якось двоє чоловіків спокусили мене смачною їжею та грубо затягли до машини. Я пручалась, однак мої спроби були марними. Потім викинули мене з кузова. Сонце безжально пекло. Все довкола виглядало  занедбаним — тут смерділо чимось незрозумілим, тверда земля, а довкола ні рослинки, ні деревинки. Навіть сірі будинки мали кращий вигляд.

Один із чоловіків мовчки витягнув важкий ланцюг. Мене підвели до металевого стовпа біля воріт складу і, не зважаючи на мій опір, прикували. Ланцюг брязнув, зачепивши мою шию, і затягнувся довкола шиї.

— Тепер ти тут на варті,  — промовив один із них, похмуро дивлячись на мене. — Будеш стерегти склади. Нікого не пускай. 

Вони швидко пішли, залишивши мене прив’язаною до цього стовпа. Груба поверхня землі була всипана уламками металу й пилом. Я оббігла коло, яке дозволяв ланцюг, оглядаючи свою нову територію. Кожен звук і рух тепер належав мені. Я жадала назад своєї свободи. 

Сонце нещадно палило, а я все ще була прив’язана до металевого стовпа. Ланцюг тягнув мою шию, і кожен рух нагадував про втрачену свободу. Зараз, коли все затихло і навколо не було нікого, мої думки поверталися до часу, коли я могла бігати вулицями, хоч і під постійною загрозою. Я стала плакати. Раптово чоловік вибіг і вдарив мене по моїй мордочці. Злякавшись, я забігла до буди. Тихо заплакала. Що я зробила? За що?

—  От так от. Звикнеш.

Свобода мала свою ціну. Тоді я була сама по собі — кожен день боротьба і пошук їжі. Вулиці були повні небезпек, але принаймні я могла йти, куди хотіла. Тепер же цей ланцюг став моєю новою реальністю, прив’язавши мене до місця, де кожен крок був обмежений залізною довжиною.

Але разом з неволею прийшло щось нове — їжа. Вранці чоловіки кинули мені миску з кістками та кашею. Я накинулася на неї, жадібно з’їдаючи кожен шматок. Це було краще, ніж ритися в смітниках і боротися за залишки з іншими голодними собаками. Каша з кістками стала моїм єдиним нагадуванням про те, що в новому житті є щось хороше.

Дні минали. Свобода, про яку я тужила, залишилася десь позаду. Але тепер у мене була їжа, і це давало хоч якусь впевненість у завтрашньому дні. Залишалося тільки вирішити, що важливіше — свобода чи виживання?

Я все пам’ятаю.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍