Читати книгу - " Чи це любов?, Sava"

Слово за словом

Аліна сиділа біля вікна, безтямно дивлячись у темряву ночі, коли її телефон вперше за довгий час зазвучав. Цей звук відгукнувся у її серці гостро, як удар, і на мить все навколо ніби завмерло. Вона вже встигла звикнути до мовчання, звикнути до його відсутності, і тому кожне нове повідомлення тепер не було просто інформацією — це була емоційна вибухова хвиля. Вона злегка затремтіла, коли підняла екран.

"Я приїду через два тижні."

Ті кілька слів стали як обірваний гучний крок в її душі. Аліна відчула, як її серце забилося швидше, і грудна клітка наче стискалася. Все навколо, навіть тиша, здалося таким неприродним, жорстким, наче все стало іншим, і її життя вже ніколи не буде таким, яким було до цього повідомлення.

Вона затримала подих, не відразу відповідаючи. Що сказати? Як реагувати на цю новину, коли ці два слова піднімали в її душі хвилю розгубленості та болю? Адже він повертається, але... що це означало для неї? Для їхнього зв’язку?

В її голові відразу спливали спогади — його голос, його жарти, той самий погляд, яким він дивився на неї перед тим, як відправитися на фронт. Все здавалось таким близьким, таким живим, але водночас і таким далекім. Час перервав зв'язок між ними, і тепер, коли він наближався до неї знову, усе виглядало по-іншому. Вона змінилася. Він змінився.

Пальці почали автоматично набирати відповідь, але кожне слово було важким, як камінь. Вона ніби не могла знайти сили, аби впустити його назад у своє серце.

"Ти точно хочеш цього?"

Вона натиснула «відправити» і одразу закрила очі, ніби сподіваючись, що це повідомлення зникне так само, як і його прихід. Вона не була готова, але жодного разу не сумнівалася, що він повернеться. Чи буде це правильно для неї? Чи варто дати шанс тому, хто так багато разів її покидав?

Але відповідь прийшла миттєво. Вона прочитала його слова — "Я хочу. Але ти повинна бути готова. Я не знаю, що ми знайдемо один в одному, але я мушу це зробити."

Її очі миттєво наповнилися слізьми. Слова були такими простими, такими прямолінійними, але це був виклик. Це було не просто повідомлення. Це була його спроба повернутися до неї, але, водночас, заклик до змін. Зміни були неминучі.

Аліна відчула, як її розум охоплює страх. Вона тремтіла, і навіть телефон у руках здавався важким. Її внутрішнє «я» розривався на двоє: одна частина прагнула його повернення, інша — боялася, що це може принести їй ще більше болю. Вона відчула, як ця боротьба між бажанням і страхом стискає її в душі.

Ввечері, коли кімната занурилася в м'яке, золоте світло лампи, вона відчула, що не може більше тікати від цього. Її телефон знову загудів. Цього разу його слова лунали як грім у її душі: "Я приїду. І хочу побачити тебе такою, якою ти є зараз. Ти вже не та, яку я залишив. Я хочу дізнатися, хто ти зараз."

Ці слова залишили глибокий слід в її серці. Вони не були запитанням. Це був факт. Він не просто повертався. Він збирався побачити її іншою, перевірити, чи зможе знову пізнати ту, кого залишив. І це була не просто зустріч. Це було нагадування, що зміни неможливо уникнути, і що той зв'язок, що вони мали, тепер буде вимірюватися зовсім іншими мірками.

Аліна відчувала, як її серце забилося ще швидше, а думки, що так довго намагалися впорядкуватися, знову вивільнилися в хаос. Вона закрила очі, і в її голові миттєво відбувся цілий потік спогадів, відчуттів, думок про те, як все змінювалося. Як їхні стосунки, їхній зв’язок, наче нитка, з якої впала петля, розривалися з кожним новим моментом мовчання.

Знову їй стало важко дихати. Знову вона не могла зрозуміти, як жити в цьому новому світі, де вона була вже іншою. Вона не була таєю жінкою, яку він залишив. Вона пережила багато, змінилася, але що це означало для них? Що це означало для того, що вони могли мати разом?

Її пальці майже не помічали, як набирають нове повідомлення. Вона не знала, що відповісти йому, і все ж вона мала сказати щось. Може, це була її остання можливість висловити всі свої сумніви, все те, що приховувала довгий час.

"Добре, я буду готова. Але тільки тоді, коли зрозумію, чи готові ми обидва знову бути тим, ким ми були, або ж хтось інший…"

Вона знову натиснула «відправити» і, наче відчувши, що це рішення може бути останнім, поклала телефон поруч. Її серце обрушилось важким тягарем. Це було так важко, так болісно, але це було також необхідно.

Тепер вона чекала. Відчувала, як тиск усіх тих емоцій, що накопичилися, як хвилі б'ються об береги її душі. Вона не знала, що принесуть ці два тижні. Але тепер кожне її слово мало значення. І кожна хвилина, кожен момент чекання ставав важчим за попередній.

Ці два тижні стали справжнім випробуванням для обох.

Сергій переживав своє повернення через страхи, які невидимо терзали його зсередини. Вони не були фізичними, вони були глибше, у серці. Кожен день на фронті вчив його більше цінувати прості моменти: тишу, нормальну їжу, зв'язок із близькими. Але ці два тижні він відчував, як ніколи раніше, біль від розлуки з Аліною. Він відчував, що вона змінилася, і ще більше — він змінився. Але що важливо — він не знав, як повернутися до неї таким, яким був раніше, а те, що вони будували, наче здавалось занадто крихким, щоб його можна було відновити.

Сергій продовжував перебувати на базі, готуючи всі необхідні документи для повернення додому. Але навіть серед безлічі формальностей, його думки завжди повертались до неї. Що її очікує? Яка вона зараз? Чи зможе вона прийняти його після всього, що сталося? Він читав її повідомлення знову й знову, шукаючи підтвердження того, що хоче повернутись, хоче бути з ним. Але його сумніви не дозволяли йому відчути спокій.

Якось, під час тренувань, в результаті нещасного випадку його колега отримав травму, і Сергій був змушений взяти на себе частину обов'язків з охорони. Це була звичайна, здавалося б, непомітна ситуація, але для нього це стало справжнім викликом. Він почав думати про те, як через кілька тижнів йому треба буде приїхати до неї і знову встигнути знайти себе серед цього шаленого ритму життя. Всі ці переживання гнітили його, але водночас змушували діяти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍