Читати книгу - "Обіцяна, Леля Карпатська"

­— Хіба коло мене хтось живе?

— Її хата непримітна. Якраз за поворотом на місто.

Ляна пригадала, що при в’їзді в село бачила стару занедбану хату, яка на половину вгрузла в землю. Проте вона ніколи б не могла подумати, що там ще хтось може жити. Дівчина вирішила більше нічого не питати. Хотілося додому, спілкування на сьогодні вже було достатньо. Проте Яра одразу подріботіла за нею, продовжуючи про щось розповідати.

— Ти тут новенька, нічого ще не знаєш, але я все тобі покажу і розкажу!

Ляна лише зітхнула. Тріщання співбесідниці вона майже не чула. У голові гуло, ніби у порожній бочці. Вночі знову погано спала. Може через нове місце, а можливо потрібно знову зв’язатися з Оленкою, її психотерапевтом.

— Лянко, ти мене чуєш?

Яра зупинилася позаду, проте Ляна б того й не помітила, якби та не крикнула.

— Іншим разом, гаразд? – кинула Ляна, не зупиняючись.

Вона прагнула самотності. Так само як колись хотіла бути між людьми, поруч з чоловіком. У них часто бували гості, а в новій просторій квартирі лунав сміх та веселі розмови. Вона сама там робила ремонти. Ну, як робила. Керувала бригадою майстрів. Проте за її власним ескізом був створений камін та облаштований кабінет для Євгена. Ну ось, вона знову пригадала його ім’я. Протям довгого часу він був для неї безіменним. Ляна боялася згадувати такі деталі. Проте зараз вперше за останній рік в голові з легким трепетом промайнуло оте «Євген».

 Увесь наступний тиждень вона не виходила за межі воріт. Нарешті знайшла ключ від хвіртки, тому не боялася незваних гостей. Спала до обіду. Потім робила каву і кілька годин проводила на терасі, намагаючись читати. Знову тато подбав про це, заклавши полички її улюбленими книгами Джерома Селінджера, Франсуази Саган, Артура Міллера та інших яскравих представників літератури середини минулого сторіччя. Полюбила їх ще за час навчання в інституті. Святослав відкрито казав, що варто було б звернути увагу й на вітчизняних письменників, проте Ляна відкладала глибоке знайомство з ними «на потім».

Мама більше не намагалася додзвонитися до неї, обмежуючись повідомленнями на месенджер. Ляна щоразу бачила їх, коли екран мобільного спалахував, проте не поспішала читати. «Хай думає, що я не побачила. Пізніше…»

Святославу ж писала сама. Він запевняв, що все розуміє і не турбуватиме зайвий раз, проте повідомлення від доньки читав миттєво і так само швидко відповідав. Це видавало його хвилювання. Ще з місяць тому Ляна не переймалася б подібними виявами емоцій з боку близьких, проте нещодавно в її голові відбулися зміни і дівчина не була певна, чи рада їм.

Одна подія все ж змусила Ляну покинути свою обитель: у цілому будинку зник струм. Після марних спроб впоратися самотужки та кількахвилинного клацання реле у щитку, вона визнала поразку.

Біля будівлі сільради стояв припаркований «Форд». Ляна на мить зупинилася біля нього, здивовано звівши брови. Вона здогадувалася, кому він належав. Власник автівки не забарився з’явитися на порозі.

­— Пані Ляно? Не сподівався вас тут зустріти, — Власлав обійшов дівчину довкола, пильно оглядаючи з ніг до голови.

— У мене зникло світло. Сподівалася знайти когось, хто б міг допомогти, — втомлено відповіла Ляна.

Їй було некомфортно у присутності старости. Той раптом похопився:

— Авжеж, у мене якраз з’явилося трохи вільного часу.

Власлав швидко відчинив двері пікапа, запрошуючи Ляну сісти. Та мить повагалася, та потім все ж послухала. Під’їжджаючи до будинку, вона знову побачила дивну жінку, яку в селі називали Зозулею. Та стояла обабіч шляху і не відводила погляду від автівки Власлава, щось бурмочучи під ніс.

Знадобилося кілька хвилин, аби струм знову з’явився в будинку. Власлав задоволено потирав долоні, вмощуючись на дивані Ляни, ніби в себе вдома.

— Що я вам винна? — спитала дівчина, витягаючи з сумки гаманець.

— Душу.

Ляна здригнулася і глянула на чоловіка. Його блакитні очі перетворилися у щілини і за мить він засміявся.

— То був жарт, пані Ляно! Нічого ви мені не винні.

Дівчина видавила із себе усмішку і заходилася заливати окропом листя чаю в чайнику.

— Та ви могли б переписати показник лічильника. Я завтра буду в районному відділі, то міг би занести. Для контролю, так би мовити.

— Я оплачую всі рахунки в інтернеті, проте, якщо ви наполягаєте…

За кілька хвилин Ляна повернулася і простягнула Влаславу аркуш паперу із показником. Чоловік абияк засунув його в кишеню штанів й кивнув на горнята з чаєм.

— Поки вас не було, я вирішив погосподарювати, — він простягнув дівчині чашку.

Ляна зробила ковток і скривилася: чай здався їй гірким. Вона забула додати цукру.