Читати книгу - "Дума про Хведьків Рубіж"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А я думав, то вас поранили…
— Та ні, ні…
Максим знову розпалив вогнище і вкрив Галю своїм жупаном — ніч видалась вельми холодною.
— Спати треба — пізній час уже. Іти зараз не можна — воно бачите, шо робиться. А ранком я вас одведу…
Кинув на вогнище землі та запалив люльку. Тоді вийняв із піхов шаблі. Поклав коло себе.
— А що то в вас чудні шаблі такі? Та дві…
— Та… Шаблі як шаблі… Спіть.
Молодик висунувся з-за хмар і осяяв увесь степ аж до далеких боліт. «Скільки то нечисті там шугає в годину цю?..» — подумав козак. Відігнав думку.
— Скажіть, а ви часом не чаклун, що таку ватагу розбійників самі розігнали?
— Та спіть уже…
* * *
…Дим над Диким Полем, дим…
Максим жене коня степом у бік татарського війська, що стрімко наближається. Він не знає, що там попереду — скаче і скаче, він не знає, що приречений, не знає, що Степан разом із загоном давно вже кинувся навтьоки.
Він не знає, що залишився сам…
Орда летіла, як вихор.
Як суцільна всепоглинаюча курява над обрієм.
Як дим над Диким Полем.
Чогось пригадалися батькові коні…
Як батько вмер, то жеребці та кобили зі стайні переломили загорожу — кинулись у відкритий степ. Ніхто їх не ловив, не припинав, не пас. Вони так і ошивались тут коло хутору багато-багато років.
Табун виріс, здичавів…
Декілька десятків диких коней — як живий пам’ятник померлому батьку в безмірному степу. Такий же стрімкий і вільнолюбивий, як і його козацька душа…
Гей, коні ж ви мої, коні,
Ой да порвіть застави,
Ой да летіть у поле,
В чистий широкий степ…
То була улюблена батькова пісня.
Максим пам’ятав тільки ці рядки, хоча ні — пам’ятав повністю, але була та пісня настільки сумною, що просто душа відмовлялася згадувати її слова. Ось як звучали вони:
Ой да китайка впала,
Голову мя накрила,
В серці стріла засіла,
Думи летіть, летіть…
Соколом думи знялись,
Линули в рідний хутір,
Там, де у стайнях коні
Дико кричать, іржуть…
Гей коні ж ви мої, коні,
Ой да порвіть застави,
Ой да летіть у поле,
В чистий широкий степ.
Ой да летіть у поле,
Де в полі вітер віє,
Де вітер розвіває
Дим непрожитих літ.
Ой полетіли коні
Птицею в степ широкий,
Да й забрали з собою
Юність і все життя…
Так воно і сталось…
Ось вони — батькові коні — мчаться зараз на Максима з глибини його дитинства…
Мати ходили дивитись на тих коней літніми вечорами й плакали.
Ось вона — перед його, Максимовими, очима, ще молода жіночка, виходить на пагорб, дивиться на дикий табун, падає на коліна — захлинається слізьми…
— Андрій! — кричить до табуна. — Андрій! Чого ж ти мене покинув, Андрій?!!
Чого вона зве коней іменем батька?
І раптом чудо — дикі норовисті коні, які за півмилі не підійдуть до людини, обступають маму, труться мордами об її плечі — наче підіймають із землі… Вона встає, обнімає стару-стару шкапу, яка була ще лошам при батькові — шкапа нагинається до мами, хилить голову — закриває очі. Здається, що плаче разом із нею…
* * *
Максим бився, як звір, із звірячою ж люттю і ненавистю до ворогів.
Його звалили з коня, забили, затоптали копитами, а він усе ще сік і сік…
Навіть коли шаблі в руках уже не виявилося, стиснутий кулак махав у повітрі, наче тримаючи рукоять…
* * *
— Бійся не тих, хто погубить тіло, але ж тих, хто погубить душу…
— А як це, учителю Тарасе?..
— Ех, хлопче — краще тобі не знати…
* * *
Очі вже майже не бачать нічого…
Ось-ось свідомість втече і забере з собою залишки душі…
Скривавлені уста вже не кричать — шепочуть:
— … не… ду… шу…
Гей коні ж ви мої, коні,
Ой да порвіть застави,
Ой да летіть у поле,
В чистий широкий степ…
Степанових хлопців догнали і повбивали ординці.
Їм не вдалось утекти.
Понівечені тіла аж надвечір закопали запорожці: боягуз не боягуз — ховати всіх треба.
Та ж ніччю вони повставали з могил своїх і пішли ближніми хуторами, лякаючи запізнілу молодь.
Шукали Максима…
VІ
Ви коли-небудь бачили, як страчують упиря?
Це, поза сумнівом, — незрівнянне видовище.
Десь за півгодини до світанку смертнику вішають на шию православний хрест — той, що ним іще вчора правили службу. Смертник корчиться в муках, падає на землю, звивається, як гадина, його підіймають — тягнуть до ешафоту.
Навкруги — юрби людей.
Сміються, глузують, плюють йому в обличчя.
Смертника повісять, але він не помре від цього.
Він чутиме, як хруснуть шийні диски, як на хвильку паралізує тіло.
Як буде скандувати юрба…
Кілька найдовших митей у його житті, і шкіра почне тліти від дотиків перших променів сонця, що сходить.
Смертник згорить заживо.
Інквізитор завжди правий — це знає будь-хто із в’язнів таємних тюрем Святого Престолу по всій Європі. Будь-яка молода відьмочка чи згорблений старий проповідник — будь-хто.
Хтось із великих сказав колись про тих нещасних: «Життя, вбите в слово — єретик». Це — десята доля правди.
Той час був часом непристойного збочення побожності й віри. Час, коли місію Христа прирівнювали до масових убивств невірних, до страшних, всепоглинаючих мук.
До смерті.
У тих тюрмах знали, що таке тортури. Що значить бути іграшкою в руках своїх катів.
Життя, вбите в слово — Єретик.
Інквізитор завжди правий.
Топеша завтра стратять.
Він сидить, схиливши голову, на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дума про Хведьків Рубіж», після закриття браузера.
