Читати книгу - "Королівський убивця"

твій дім і твій світ. Але не мій. Уже ніколи не мій.

Він довго мовчав.

— І що ж ти робитимеш?

Я струснув головою.

— Це вже не твій клопіт. І нічий, крім мого.

— А дівчина?

Я знову струснув головою, сильніше.

— Вона вже опікувалася одним калікою і згаяла на це всю свою юність. Тільки для того, аби виявити, що він залишив її по вуха в боргах. Чи я маю повернутися й шукати її для такої ж долі? Домагатися її кохання, щоб стати для неї таким самим тягарем, як її батько? Ні. Самій чи одруженій з кимось, їй краще так, як є.

Між нами надовго запанувало мовчання. Джонкві поралася в кутку кімнати, готуючи чергове зілля, яке нічим не могло мені допомогти. Барріч стояв наді мною, чорний і похмурий, як грозова хмара. Я знав, як йому хочеться потрусити мною, щоб вибити з мене цю впертість. Але він не зробив цього. Барріч не міг ударити каліку.

— Так, — нарешті сказав він. — Зостається лише твій король. Чи, може, ти вже й забув, що присягнув як людина короля?

— Не забув, — тихо відповів я. — Якби я далі вважав себе людиною, я б повернувся. Але ж, Баррічу, я не людина. Я клопіт. На гральній дошці я всього-на-всього фігура, яку необхідно обороняти. Потенційний заручник, безсилий захистити себе чи когось іншого. Ні. Останнє, що я можу зробити як людина короля, — це усунути себе самого, перш ніж це зробить хтось інший. Завдавши цим удару моєму королю.

Барріч відвернувся від мене. Був силуетом у темній кімнаті, вираз освітленого полум’ям обличчя годі було зрозуміти.

— Завтра порозмовляємо, — розпочав він.

— Лише щоб попрощатися, — перебив я його. — Баррічу, я твердо вирішив, і моє серце не вагається.

Я простяг руку, торкнувшись сережки у вусі.

— Якщо ти зостанешся, то і я теж повинен, — у його низькому голосі відчувався шал.

— Ні, це не так працює, — відповів я. — Колись мій батько наказав тобі залишитись і виховати для нього бастарда. Тепер я наказую тобі від’їхати, щоб служити королю, який усе ще тебе потребує.

— Фітце Чівелрі, я не…

— Даруй, — не знаю, що він почув у моєму голосі. Але раптом застиг на місці. — Я такий втомлений. Так смертельно втомлений. Єдине знаю: я неспроможний зробити те, що, на думку всіх інших, мушу зробити. А я просто не можу.

Мій голос тремтів, наче у старця.

— Не важить, що я повинен зробити. Не важить, у чому я присягався. Мені бракує сил дотримати слова. Може, це неправильно, але так воно є. Усі плани чужі. Усі цілі чужі. Не мої. Я намагався, але…

Кімната довкола мене погойдувалася, і здавалося, що це говорить хтось інший, а я, вражений, слухаю. Але не можу заперечити правдивість цих слів.

— Тепер мушу побути сам. Відпочити, — просто сказав я.

Вони обоє лише дивилися на мене. Жодне не озвалося. Вийшли з кімнати, повільно, наче сподіваючись, що я заспокоюся і покличу їх повернутися. Та я не покликав.

Але коли вони вийшли, а я залишився сам, то дозволив собі перевести дух. Через прийняте рішення голова мені йшла обертом. Я не повертаюся до Оленячого замку. Не маю жодної гадки, що робити далі. Я скинув друзки свого розбитого життя з грального столу. Тепер вивільнилося місце наново розставити те, що ще в мене зосталося, аби створити нову життєву стратегію. Я повільно усвідомив, що зовсім не вагаюсь. З певним жалем боровся з почуттям полегшення, але зовсім не вагався. Якось легше було перейти до життя, в якому ніхто б не пам’ятав, ким я був. Життя без жодних зобов’язань перед кимсь іншим. Навіть перед моїм королем. Готово, вирішено. Я знову вклався в ліжко і, вперше за кілька тижнів, цілковито розслабився. «Прощавайте», — втомлено подумав я. Я хотів би попрощатися з усіма, побажати їм усього найкращого й востаннє постати перед королем. Побачити його короткий кивок на знак того, що я все зробив добре. Можливо, я пояснив би йому, чого не хочу повертатися. Але цього не буде. Тепер усе зроблено і все закінчено.

— Вибач, мій королю, — пробурмотів я. Дивився у танець полум’я каміна, аж доки не здолав мене сон.

Розділ 1

Сілбей

Бути королем-в-очікуванні чи королевою-в-очікуванні — це розриватися надвоє, стоячи однією ногою на території відповідальності, другою — на терені влади. Кажуть, що цю посаду було вигадано, аби заспокоїти честолюбство спадкоємців королівства, заодно навчаючи їх мистецтва правління. Її обіймає старша дитина королівської родини в день свого шістнадцятиліття. Відтоді король чи королева-в-очікуванні стає повноправним та відповідальним співучасником керування Шістьма герцогствами. Зазвичай, одразу ж переймає ті обов’язки, про які найменше дбає правлячий монарх, а вони змінюються за різних королів.

За короля Шрюда першим королем-в-очікуванні став принц Чівелрі. Король Шрюд відступив йому все, пов’язане з кордонами і прикордонням: справи війни, торгівлі та дипломатії, тягарі затяжних подорожей і фатальні умови, часті у військових походах. Коли Чівелрі відрікся, а королем-в-очікуванні став принц Веріті, він успадкував усі непевності війни із Зовнішніми островами та спричинені цією ситуацією незгоди між Внутрішніми і Прибережними герцогствами. Ці завдання ставали дедалі важчими, тим паче що рішення спадкоємця будь-якої миті могли бути змінені королем. Часто його залишали справлятися із ситуацією, яку не він створив, даючи йому лише ті знаряддя, які не він вибирав.

Та, мабуть, ще хисткішим було становище королеви-в-очікуванні, Кеттрікен. Гірське походження зробило її чужинкою при дворі Шести герцогств. За спокійніших часів прийняли б її, може, з більшою толерантністю. Але двір в Оленячому замку аж кипів од загального неспокою Шести герцогств. Червоні кораблі із Зовнішніх островів шарпали наше узбережжя як ніколи досі, причому нищили куди більше, ніж грабували. Перша зима панування Кеттрікен як королеви-в-очікуванні — це також перший зимовий набіг, якого ми будь-коли зазнали. Постійна загроза набігів і постійні терзання «перекованими» з-поміж нас струснули Шістьма герцогствами аж до основ. Довіра до монархії була низькою, а Кеттрікен дісталася незавидна роль королеви-чужинки при непопулярному королі-в-очікуванні.

Неспокої поспільства передалися й двору. Внутрішні герцогства обурювалися через податки на захист берегової лінії, доступу до якої не мали. Натомість Прибережні кричма кричали, вимагаючи військових кораблів, вояків та ефективних способів протистояння піратам, які завжди вдаряли туди, де ми найменше цього сподівалися. Принц Регал, дитя глибинного краю, намагався