Читати книгу - "Vivat Academia!"

послизнутися, бува, на залишках «літаючих голів» і не впасти. Неприємно було б. Вже не кажучи про те, що так і в’язи собі скрутити можна. Часу, щоб використати візерунок освітлення, Ляна не мала. Їй небезпідставно здавалося — має поспішати.

Невдовзі під ногами почало щось хрустіти. Ляна не хотіла думати, що то могло бути. Напружено прислухаючись — чи не закричить Слов’ян знову, чи не оприявнить ще якось свою присутність, — дівчина не одразу помітила, що в печері стало світліше. Світло випромінював мох, яким густо поросли стіни.

— Слов’яне, — покликала Ляна. Їй відповіла лише луна. — Що ж таке…

Незабаром дівчина опинилася у великому гроті. Моху тут було більше, ніж у попередній частині печери, а відповідно і освітлення покращилося. Можна було побачити величезний круглий камінь посередині гроту і гігантське металеве коло над ним. До кола кріпився довгий ланцюг. Загалом, це дуже скидалося на старовинну люстру. Ляна бачила такі у музеї.

«Ні, не люстра, — спалахнула неймовірна здогадка, — це жертовник. Мабуть, жертву прив’язували до того кола і підіймали догори, смикаючи за ланцюг. А кров стікала на камінь… Це — святилище».

Ляна переступила з ноги на ногу і почула знайомий хруст. Поглянувши долі, дівчина здригнулася.

Долівка гроту була вкрита білими кістками. Безсумнівно, серед них траплялися і людські.

Поверх кісток подекуди валялися шматки розірваних «літаючих голів». Біля дальньої стіни можна було побачити суцільне жовте місиво. Мабуть, тіла істот…

— Слов’яне! — Ляна вже не була ладна цього витримувати. Забагато. Для одної ночі — забагато: світ довкола почав тьмянішати, перед очима пливли червоні кола. — Де ти, чорти б тебе забрали… у-у!

Вона не договорила: чиїсь руки схопили її за шию і почали стискатися. Ляна захрипіла, вчепилася в ці руки власними, намагаючись забрати їх геть. Відчуття здалося їй знайомим — наче електричний струм, потім — поколювання і тепло.

Мабуть, таке тепло відчуває людина, коли замерзає на смерть.

— …а… н!.. — Ляна не знала, навіщо Слов’янові її душити, але помирати таким чином точно не хотіла. — …ус… и!

Чи то Слов’ян не зрозумів, що Ляна мала на увазі, чи взагалі її не впізнав, але пускати дівчину він не збирався. Ляна зашкребла по його руках нігтями, намагаючись звільнитися. Марна справа — Слов’ян був набагато сильнішим за неї. Якщо вона щось не придумає…

У пам’яті виринув Чорний Сектор. Тоді Захід так само схопив Волю, але на ту ще діяв Лянин візерунок, і вона зробила… зробила… що ж вона зробила?

Недовго думаючи, Ляна з усієї сили наступила Слов’янові на ногу. Може, це не спрацювало би, як на ній були б домашні капці, та сьогодні зранку дівчина взула свої улюблені важкі черевики.

Руки Слов’яна розтиснулися. Ляна повернулася до нього обличчям, гадки не маючи, що тепер робити. Тікати? Нема куди. Слов’ян загороджував вихід і відступати не збирався. Ляна була впевнена в тому, що він не переплутав її з істотою. Але тоді чому? Навіщо допомагати їй, щоб потім убити? Це було позбавлено сенсу. Слов’ян міг порубати дівчат своїми стрічками ще у тому будинку.

А що як він збирався вбити саме Ляну і саме тут, біля жертовника? Зважаючи на те, як на неї реагували істоти, котрих він винищував…

Ця думка видалася Ляні досить переконливою і видавалася такою рівно до того моменту, як Слов’ян звів на неї погляд.

Не пустий. Не байдужий. Але й позбавлений будь-якого натяку на розум.

«Стережися свого захисника, — пригадалися слова примарного чоловіка, пронизаного гіллякою-списом, — він божевільний».

Схоже, той бідолаха мав рацію.

Чомусь Ляна анітрохи не була здивована тим станом, у який впав Слов’ян. Можливо, сьогоднішня ніч остаточно позбавила її здатності дивуватися. А можливо, вона від початку чекала чогось такого.

Слов’ян видавався Ляні знайомим. Ні, вона достеменно знала, що не стрічала його раніше. Знайомим у ньому було щось на іншому, глибинному рівні. Ляна могла передбачити певні його дії: в окремих випадках вона чинила б точнісінько так само, на відміну від тих людей, яких спізнала протягом свого навчання в Академії.

Ця думка змусила дівчину насупитися. За нею ховалося щось ще, та Ляна не мала часу над цим розмірковувати.

Вона знала, що останнім часом не завжди є собою. Після повернення із Чорного Сектору у ній щось змінилося. Її подруги та інші люди могли не почувати цього, але істоти — почували.

Істоти називали її Озерною Дівою. Вони знали: Ляна може у будь-яку мить загубити себе, збожеволіти, доєднатися до них, стати такою ж істотою. Вони закликали її до цього.

Зараз Слов’ян також не був собою. У нього, як у Ляни, була темна сторона, і дівчина не знала, як її подолати.

А от її темна сторона, схоже, — знала.

— Зламай мене.

Ляна не впізнала власний голос: він прозвучав із пристрастю, доти старанно приховуваною десь у глибинах її єства.

Слов’ян завмер. Божевілля в його очах набуло іншого, небезпечного відтінку.

— Я хочу, щоб ти мене зламав, — повторила Ляна. Вона не хотіла думати, що зараз відбивається у її власному погляді. Не хотіла думати взагалі. Зараз це було зайвим. — Знищив. А я, — вона розсміялася, залишками розуму усвідомлюючи — це неправильно, все має бути не так, — поглину тебе. Ти ж цього хочеш?

Ляна зробила крок до Слов’яна. Власна шкіра здавалася їй неймовірно гарячою, у тілі оселилася млосна напруга. Дихання стало уривчастим, Ляна вже не розуміла, вдихає вона чи видихає.

Це був голод, який вона досі не відчувала. Ляна знала лише один спосіб його втамувати.

Коли Слов’ян накинувся на неї, дівчина не стала ухилятися, тільки стиха розсміялася. Сміх припинився, варто було Слов’янові уп’ястися зубами в її відкриту шию, наче він збирався напитися крові. Свідомість гасла: побіжно згадавши Талію, котра теж колись пила її кров, Ляна дозволила собі розчинитися у хвилях задоволення, якого раніше не спізнала.

— Зламай… — Схиливши голову набік, щоб Слов’янові було зручніше, Ляна обійняла його. На цьому її руки спинитися не побажали, пробираючись під Слов’янову сорочку: міцні м’язи, тверді спинні в’язки, шкіра, може, трохи грубіша за її власну.

«Хочу, щоб йому було боляче. Хотіла, щойно побачила — нема сенсу тікати від власних бажань. Від себе самої».

Згадки про стек і чиюсь спину з червоними слідами ударів виявилися недоречними: тоді було зовсім не так, як зараз. Тоді Ляна контролювала себе і отримувала дещицю задоволення, радше морального, ніж фізичного. Тепер вона могла робити те, що хотіла.

Слов’ян відірвався від її шиї. На його губах не було крові, і це здалося Ляні підозрілим: їхнє важке дихання