Читати книгу - "Гра янгола"

І не такі фортеці падали.

Коли я повернувся додому, Ізабелла сиділа за столом у кухні. Вона вимила весь посуд, що залишився після вчорашньої вечері, зварила каву, одяглася й причесалася так, що стала схожа на святу, яка зійшла з ікони. Ізабелла, аж ніяк не дурна дівчина, чудово зрозуміла, звідки я повернувся, обдарувала мене своїм найліпшим поглядом безпритульного собаки й покірливо всміхнулася. Я поставив сумки з вишуканими подарунками дона Одона на зливальницю й подивився на неї.

– Мій батько не пальнув у вас із рушниці?

– У нього закінчилися набої, і він вирішив закидати мене цими банками з мармеладом і шматками овечого сиру.

Ізабелла стиснула губи й напустила на своє обличчя вираз, що відповідав обставинам.

– Отже, тебе назвали на честь твоєї бабусі, Ізабелло?

– Атож, на честь mamma, – підтвердила вона. – Але в її кварталі бабусю називали Везувією.

– Охоче вірю.

– Кажуть, я трохи схожа на неї. Своєю впертістю.

«Ти, мабуть, могла б одержати довідку про це, якби захотіла», – подумав я.

– Твої батьки – гарні люди, Ізабелло. І вони розуміють тебе не гірше, аніж ти розумієш їх.

Дівчина нічого не відповіла. Вона налила мені в піалу кави й чекала мого вердикту. Я мав два варіанти на вибір: вигнати її на вулицю й довести до розпачу двох крамарів або згнітити серце й озброїтися терпінням на два або три дні. Я припустив, що сорок вісім годин цинічної й брутальної поведінки з мого боку – цілком достатній час для того, щоб зламати залізну волю впертої дівчини, і вона навколішках попросить у своєї матері прощення та дозволу повернутися додому на повне утримання батьків.

– Можеш залишитися тут на короткий час…

– Дякую!

– Не поспішай дякувати. Я дозволяю тобі залишитися за двох умов: по-перше, ти щодня навідуватимеш батьків і повідомлятимеш їх, що в тебе все гаразд, а по-друге, слухатимешся мене й підкорятимешся всім правилам поведінки, які існують у цьому домі.

Це звучало патріархально, але надто м’яко. Я зробив суворе обличчя й вирішив заговорити трохи жорсткішим тоном.

– А які правила існують у цьому домі? – запитала Ізабелла.

– Ті, які мені заманеться тут запровадити.

– Я вважаю це справедливим.

– Отже, домовилися.

Ізабелла обійшла навколо стола й з вдячністю мене обійняла. Я відчув тепло й тугі форми сімнадцятирічної дівчини, що притулилася до мого тіла. Я делікатно відіпхнув її на відстань не менш як метр від себе.

– Перше правило: щоб тут не було жодних ніжностей і ми ані обіймалися, ані починали плакати з найменшої нагоди.

– Як накажете.

– Отже, моє слово буде тим законом, на якому ми побудуємо своє співжиття. Зрозуміла?

Ізабелла засміялася й вибігла в коридор.

– Ти куди?

– Наводити порядок у кабінеті. Ви ж не думаєте, що я залишу його таким, який він є?

11

Мені потрібне було місце, де я міг би поміркувати й заховатися від домашнього ентузіазму та одержимості чистотою, притаманних моїй новій помічниці, тож я пішов до бібліотеки, яка розташувалася під готичним склепінням нефа старовинного середньовічного притулку для вбогих на вулиці Кармен. Решту дня я перебув, оточений книгами, які пахли папською усипальницею, читаючи трактати з міфології та історії релігій доти, доки мої очі готові були впасти на стіл і покотитися підлогою геть із бібліотеки. Я не відривався від читання протягом трьох годин без перерви, але підрахував, що за цей час поглинув не більш як мільйонну частку літератури, зібраної в цьому святилищі книг, не кажучи вже про все, що було написано на цю тему. Я постановив собі повернутися сюди завтра та післязавтра й присвятити щонайменше тиждень тому, щоб розігріти паровий котел своєї думки сторінками й сторінками, на яких розповідалося про богів, чудеса й пророцтва, святих і видіння, одкровення та містерії. Це також допоможе мені менше думати про Крістіну й Педро та про їхнє подружнє життя.

Оскільки тепер я мав сумлінну помічницю, то дав їй інструкції, щоб вона зняла копії з катехізисів та шкільних підручників, за якими в місті навчали релігії, і щоб підготувала мені короткі резюме за кожним із них. Ізабелла не стала вступати в дискусії щодо моїх розпоряджень, але, діставши їх, насупила брови.

– Я хочу детально знати, як навчають дітей усієї цієї науки, від Ноєвого ковчега до чудес із хлібом та рибою, – пояснив їй я.

– А навіщо це вам?

– Бо я такий, який я є, і маю безліч зацікавлень.

– Ви хочете створити нову версію дитячої молитви «Ісусик мого життя»?

– Ні. Я планую написати новий цикл романів про пригоди такої собі черниці. Ти роби те, що я тобі кажу, без зайвих запитань, бо інакше я негайно відішлю тебе до крамниці твоїх батьків продавати солодкий айвовий мармелад.

– Ви деспот.

– Я радий, що ми нарешті починаємо розуміти одне одного.

– Це має стосунок до книжки, яку ви писатимете для того видавця, Кореллі?

– Можливо.

– Бо я нюхом чую, що ця книжка не матиме комерційного успіху.

– Що ти про це знаєш?

– Більше, аніж ви можете собі припустити. І нема чого ховатися від мене зі своїми намірами, адже я тільки хочу допомогти вам. Чи, може, ви хочете попрощатися з професією літератора й стати продавцем кави та бубликів?

– Поки що я маю повні руки роботи, працюючи нянькою.

– Це ще велике запитання, хто з нас нянька, а хто – дитина. Нема сенсу починати дебати на цю тему, бо я легко виграю.

– А які дебати були б цікавими для вашої ясновельможності?

– Комерційне мистецтво супроти моралістичних дурниць.

– Люба Ізабелло, моя маленька Везувіє, у комерційному мистецтві – а все мистецтво, що заслуговує на цю назву, рано чи пізно стає комерційним – лише його споживач визначає, що в ньому дурне, а що – ні.

– Ви хочете сказати, що я дурна?

– Я хочу сказати, що ти повинна слухатися мене. Роби те, що я тобі сказав. І крапка. Мовчи.

Я показав на двері, і Ізабелла закотила очі, бурмочучи, коли віддалялася від мене коридором, лайку, якої я не розчув.

Поки Ізабелла ходила по школах та бібліотеках, шукаючи підручники та катехізиси для копіювання, я відвідував бібліотеку на вулиці Кармен, щоб поглибити теологічну освіту, підкріплюючи свою наполегливість надмірно великими дозами кави та стоїцизму. Протягом перших семи днів цієї незвичної діяльності я збагатився лише сумнівами. Я переконався лише в тому, що величезна більшість авторів, які відчували покликання писати на теми божественного, людського та священного, певно, були людьми дуже вченими, наполегливими й глибоко побожними, проте як письменники були абсолютними нездарами та нікчемами. Нещасний читач, якому доводилося мандрувати сторінками їхніх творів, мусив докладати нелюдських