Читати книгу - "Убік"

окрім мене. За Джорі немає нічого: він — це кінець. Чи зустріну я іншу силу? Мабуть, це трапиться надто пізно, щоб якось мені зарадити,— вирішив Джо». Він знову поглянув на руку. Повністю здорова.

Дійшовши до вестибюля, Чип роззирнувся. Дивився на людей, на величезну люстру вгорі. «Загалом Джорі багато чого вдалося, попри повернення до старіших форм. Справжня, — думав Джо, відчуваючи підлогу під ногами. — Повірити не можу.

Мабуть, у Джорі великий досвід. Напевне, робив це вже багато разів».

Підійшовши до адміністратора, він запитав:

— Чи не могли б ви порекомендувати мені хороший ресторан?

— Униз вулицею, — відповів адміністратор, відірвавшись на мить від сортування пошти. — Праворуч. Називається «Матадор». Першокласний ресторан, сер.

— Мені самотньо, — задумливо сказав Джо. — Чи може готель якось із цим допомогти? Маєте дівчат?

— Тільки не в цьому готелі, сер, тут таким не займаються, — стримано сказав службовець несхвальним тоном.

— У вас пристойний чистий сімейний готель, — мовив Джо.

— Хотілося б так думати, сер.

— Я просто вас перевіряв. Хотів упевнитися, що зупинився в порядному місці. — Джо подався геть від стійки, знову перетнув вестибюль, спустився широкими мармуровими сходами і, пройшовши крізь обертові двері, опинився на вулиці.

Розділ 16

Зустрінь ранок щедрою смачнючою порцією поживних глазурованих пластівців «Убік» — ще хрусткішим сніданком для дорослих з неймовірно багатим смаком, від якого у тебе просто потече слинка! Пластівці «Убік» — смакують до останньої ложки! Під час прийому їжі не перевищуйте рекомендованої кількості.

Його вразила різноманітність автомобілів. Автомобілів різних років, марок та моделей. Те, що вони були переважно чорними, не було провиною Джорі. Такими вони були насправді.

Але як Джорі міг це знати?

«Дуже дивно, що Джорі відомі такі подробиці про світ 1939 року, період, у якому ніхто з нас не жив, окрім Ґлена Ранситера», — подумав Джо.

Аж раптом він зрозумів причину. Джорі сказав правду. Він збудував не цей світ, а світ, яким той був у їхній власний час, чи, радше, його фантасмагоричну копію. Повернення до більш ранніх форм не було справою його рук, навпаки, воно відбулося попри його зусилля. «Це природні атавізми, — усвідомив Джо, — які автоматично вступають у дію, коли сила Джорі згасає». Як і сказав той хлопчисько, це коштує йому величезних зусиль. Можливо, до цього він ще ніколи не створював настільки різноманітний світ одразу для такої значної кількості людей. Не часто трапляється, щоб так багато напівживих були під’єднані одне до одного.

«Ми звалили на Джорі величезний тягар. І ми за це заплатили».

Повз нього проторохтіло старе кутасте таксі марки Dodge. Джо махнув рукою, і машина з гуркотом підповзла до узбіччя. «Ану перевіримо те, що сказав Джорі. Пошукаймо межі його квазісвіту», — подумав Джо.

— Хочу подивитись на місто, — сказав він водієві. — Везіть, куди заманеться. Покажіть мені якомога більше вулиць, будинків і людей, а коли оглянемо весь Де-Мойн, то їдьмо до наступного й подивимось, що там.

— Я не їжджу між містами, містере, — сказав водій, притримуючи дверцята для Джо. — Проте буду радий покатати вас Де-Мойном. Це гарне місто, сер. Ви з іншого штату, еге ж?

3 Нью-Йорка, — сказав Джо, сідаючи в таксі.

Авто знову виїхало на проїжджу частину.

— Що кажуть у Нью-Йорку про війну? — одразу запитав водій. — Думаєте, ми у неї втрутимося? Рузвельт хоче нас втягнути...

— Я не маю бажання обговорювати політику чи війну, — різко обірвав його Джо.

Якийсь час вони їхали мовчки.

Дивлячись на будинки, людей та автомобілі, що проїжджали повз, Джо вкотре запитував себе, як Джорі міг усе це підтримувати. «Стільки деталей, — дивувався він. — Мабуть, незабаром дістанусь до межі цього світу. Це має трапитися буквально за мить».

— А у Де-Мойні є борделі? — запитав він у водія.

— Hi, — відповів той.

«Можливо, Джорі не впорався з таким завданням, — подумав Джо. — Ще надто юний. А, може, він цього не схвалює». Раптом Чип відчув втому. «Куди я їду? — запитав він себе. — І навіщо? Щоб довести собі, що слова Джорі — правда? Але я і так це знаю. Я бачив, як щез лікар. Бачив, як Дон Денні перетворився на Джорі. Цього мало би вистачити. Цією поїздкою я лише взайве навантажую Джорі, від чого його апетит тільки зросте. Краще здатися, — вирішив він. — Усе марно.

І, як і сказав Джорі, „Убік“ у будь-якому разі незабаром вивітриться. Я не хочу провести останні хвилини чи години свого життя, їздячи вулицями Де-Мойна. Варто знайти цікавіше заняття».

По тротуару крокувала дівчина, ступаючи легко й неквапливо. Здавалося, ніби вона розглядає вітрини. Симпатичне дівчисько з веселими білявими косичками, одягнене у незастебнуту кофту поверх блузи, яскраво-червону спідницю та черевички на високих каблуках.

— Пригальмуйте, — попросив Джо у водія. — Отам, біля дівчини з косичками.

— Вона з вами не розмовлятиме, — сказав водій. — Покличе поліцейського.

— А мені байдуже, — відповів Джо. Зараз усе це не мало жодного значення.

Водій загальмував, і старий Dodge спинився біля узбіччя. Його шини невдоволено заскреготіли, тернув- шись об бордюр. Дівчина звела очі.

— Вітаю, міс, — сказав Джо.

Вона з цікавістю поглянула на нього. Її розумні блакитні, сповнені тепла, очі трохи розширилися, проте

не виказували антипатії чи тривоги. Схоже, ця ситуація видавалася їй радше кумедною. Налаштована вона була дружелюбно.

— Слухаю, — озвалася дівчина.

— Я скоро помру, — сказав Джо.

— О Боже, — стурбовано відповіла вона. — Невже ви...

— Він не хворий, — устряв водій. — Він щойно запитував мене про дівчат, просто намагається вас зняти.

Дівчина засміялася. Але без ворожості. І не подалася геть.

— Зараз саме час вечері, — сказав їй Джо. — Дозвольте запросити вас у ресторан. У «Матадор». Мені казали, що це хороше місце. — Його втома зростала. Джо знову відчував на собі її вагу, а потім із німим, збезсилілим жахом зрозумів, що це було те саме виснаження, яке охопило його у вестибюлі готелю, коли він показав Пет штрафний талон. І холод. Цілком непомітно до нього повернулося фізичне відчуття холодильного контейнера, що оточував його зусібіч. «„Убік“ починає вивітрюватися, — усвідомив Джо. — Мені небагато лишилося».

Вочевидь, ці невтішні міркування якось відбилися на його обличчі. Дівчина підступила