Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"

остались возвращённые ею в 1609–1618 годах города Белый, Велиж, Дорогобуж, Красный, Невель, Перемышль-Рязанский, Почеп, Себеж, Серпейск, Смоленск, Стародуб, Торопец, Трубчевск с их округами и уездами по обеим сторонам Десны, а также Чернигов с областью.

Все земли возвращались вместе с населением. Право уехать в Московию получали только дворяне (татари. — В.Б.), служилые люди, духовенство и купцы. Крестьяне и мещане должны были оставаться на своих местах» [173, с. 588–590].

Звичайно, українські історики мертво мовчать майже 400 років про ці славетні перемоги гетьмана Сагайдачного над московитами у 1618 році та продовжують «співати» старих московських пісень про відновлення Київської митрополії у 1620-му чи у 1621 му році. Який рік веліла Москва називати, той і називали.

Тож судімо самі, взяв чи ні у 1618 році гетьман Петро Сагайдачний Москву! А головне, — чи була вона йому потрібна після такої капітуляції?

«1 січня 1619 року (козаки) зняли облогу Калуги і двома похідними колонами рушили в напрямку України» [227, с. 161].

Але в зв’язку з тим, що П. Сагайдачний заборонив запорозьким козакам ходити в морські походи, десь наприкінці травня 1619 року його позбавили гетьманської булави та обрали гетьманом знову Дмитра Барабаша.

«Однак останній довго не протримався на неспокійному гетьманському посту у Війську Запорозькому. Десь наприкінці червня — на початку липня в урочищі Маслів Став (нині с. Маслівка Миронівського району на Київщині) на загальній козацькій раді Д. Барабаша скинули з гетьманства. Боротьба за булаву не на жарт розгорілася між П. Сагайдачним та Я. Бородавкою… Після того, як на Масловому Ставі гетьманом став П. Сагайдачний, козацька рада висловилася, зокрема, за рішуче обстоювання інтересів Православної церкви» [227, с. 162].

На мою переконливу думку, останнє речення ще раз підкреслює тезу про існування відновленої Київської (на той час липень 1619-го) митрополії. А це ще раз засвідчує про її відновлення 1617 року. Хоча, звичайно, російські історичні і церковні джерела подавали цей матеріал під 1621 роком. Що підтримували і українські історики в часи російської більшовицької держави. Послухаємо ще раз: «6 жовтня 1621 р. у Братській церкві патріарх (зверніть увагу, навіть не зазначається, що той патріарх був Єрусалимський. — В.Б.) висвятив ігумена Михайлівського Золотоверхого монастиря Іова Борецького у сан київського митрополита, межигірського ігумена Ісайю Копинського — на перемишльського єпископа, а Мелетія Смотрицького — на полоцького архієпископа» [65, с. 235].

Українські історики, уже незалежної держави, цитували російського офіційного царського автора (Санкт-Петербурзьке видання 1910 року). І лише в останні роки, відчуваючи маразм московської фальсифікації, наші історики змушені були наблизити на 1 рік висвячення Київського митрополита та відновлення діяльності Православної церкви. Але вони не чіпали основного чинника московської фальсифікації: першочергового висвячення московського патріарха Філарета (1619 рік). Послухаємо: «Невдовзі після бою із татарами П. Сагайдачний зустрівся з Єрусалимським патріархом Феофаном, який прибув до Києва 25 березня 1620 року)… Відтак Єрусалимський патріарх Феофан, попри жорстку антиправославну позицію польської влади, врешті-решт зважився відновити вищу православну ієрархію Київської митрополії. До 10 вересня 1620 року він висвятив на Київського митрополита І. Борецького, а також поставив на єпископські кафедри 5 єпископів (владик)» [227, с. 165].

Автор не говоритиме про повне нестикування російського та українського текстів. Маразм матеріалу ще й у тому, що запорозькі козаки, починаючи із 1618 року, звертаючись до польського короля Сигізмунда III, обстоювали права православної неіснуючої з 1596 року церкви. Бо за офіційними матеріалами, вони її відродили тільки у 1620 році.

Наводимо офіційну думку української історичної науки: «Важливою подією для українських земель стало відновлення православної ієрархії, яка припинила своє існування після Берестейської церковної унії 1596 р(оку)» [65, с. 235].

Ми вже говорили, чому виник цей черговий анекдот у російській, а відтак і в українській, історичних науках. Саме так: згідно із московськими забаганками, їхній патріарх Філарет (Романов) мав висвятити українським козакам Київського митрополита. А повернення Філарета з полону (1619 рік) — дата фіксована в Європі. Звідціля й з’явились усі непорозуміння…

Та повернімося до подальших подій.

1619 року Османська імперія уже розпочала готуватися до війни з Річчю Посполитою. Звичайно, існували суперечки міжімперські, які сприяли початку війни. Та чомусь ніхто не звертає уваги, що Московія у 1618 році, підписавши Деулінське перемир’я, втратила майже всі землі, які їй за наказом Османської імперії передав кримський хан Менглі-Гірей та які вона в ході воєн з Великим Литовсько-Руським князівством і Річчю Посполитою прихопила. Ми ж пам’ятаємо, що Московія ще з кінця XV століття була васалом Кримського ханства і Османської імперії, завжди виступаючи на їхньому боці.

Прийшла черга й Османської імперії заступитись за свого скривдженого васала.

Перша велика сутичка між Річчю Посполитою і Османською імперією відбулася 1620 року під Цецорою, де польський коронний гетьман С. Жолкевський зазнав нищівної поразки, його армія була вщент розгромлена, а сам він убитий в бою. Що цікаво, запорозьке військо в поході С. Жолкевського участі не брало. Гетьман С. Жолкевський, як і всі польські верховоди, ставився до запорозьких козаків зневажливо.

Перед дослідженням подій самої Хотинської битви хотів би нагадати читачам таку незаперечну істину з церковного питання того часу:

«Следует отметить, что на протяжении всего пребывания в Киеве отряд казаков во главе с П. Сагайдачным составлял как бы личную охрану патриарха (Єрусалимського Феофана. — В.Б.)» [222, с. 163].

Так заявила російська й українська історіографії. А в 1620–1621 роках у Петра Сагайдачного часу на подібну акцію не було. Що зафіксовано документами. У нього такий час міг бути тільки у 1617–1618 роках.

Українським історикам сьогодні не слід боятися російських провладних «держиморд» і рішуче рвати фіктивну «пуповину», якою Московія прив’язала Україну до себе.

4. Хотинська битва 1621 року

15–17 червня 1621 року біля річки Мокрий Кагарлик відбулася загальна козацька рада, яка, висунувши до польського короля Сигізмунда III певні умови, ухвалила рішення вступити у війну з Османською імперією на боці Речі Посполитої.

«Козаки погоджувалися воювати проти турків за умови, що центральний уряд піде їм на поступки у справі віросповідання. (Ми про те говорили в минулих розділах. — В.Б.). Донести це до відома офіційної Варшави уповноважили посольство Війська Запорозького, до якого увійшли, зокрема, полковник П. Сагайдачний (на той час гетьманом був Яків Бородавка. — В.Б.) та Володимирський і Берестейський єпископ Ієзекиїл Йосип Курцевич» [227, с. 38].

Хотинська фортеця

Оскільки від послів довший час не було ніяких