Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

зі Східного Техасу виявився значно менш сприйнятливим до Слова Божого, ніж старий агностик, зубр-соціолог. Я вважаю, вона повернеться. От якось вважаю і все. А що Френні?

— Не знаю. Я її весь ранок не бачив. Може, пішла їсти акрид і дикий мед із матінкою Ебіґейл, — він подивився на хмарочоси, які височіли в ранковому серпанку. — Господи, Ґлене, я так сподіваюся, що з бабусею все гаразд!

——

Френ навіть не знала, що матінка Ебіґейл десь пішла. Вона весь ранок просиділа в бібліотеці, читаючи книжки з садівництва. Не тільки вона займалася самоосвітою. Френні бачила двох-трьох людей із книжками з фермерського господарювання, молодика років двадцяти п’яти в окулярах, який схилився над книжкою «Сім незалежних джерел енергії для дому» і симпатичну блондинку із зачитаними «600 простими рецептами» в м’якій обкладинці.

Вона вийшла з бібліотеки приблизно опівдні і прогулялася Волнат-стрит. На півдорозі додому їй зустрілася Ширлі Геммет, старша жінка, яка їздила із Дейною, Сьюзен і Петті Кроґер. Від того часу Ширлі стало значно краще. Тепер це була бадьора й симпатична міська дама.

Вона зупинилася й привіталася з Френ.

— Ти як гадаєш, коли вона повернеться? Я в усіх питаю. Коли б у місті була газета, я б там влаштувала народне опитування. Як ото було: «Що ви думаєте про заяву сенатора Бангола щодо скорчення запасів нафти?»

— Хто повернеться?

— Матінка Ебіґейл, звичайно. Дівчино, де ти була — чи в холодильнику сиділа?

— Що це означає? — стривожено спитала Френні. — Що сталося?

— Та отож. Ніхто, по правді, й не знає.

І Ширлі розповіла Френ, що діялося, поки вона була в бібліотеці.

— Вона просто… пішла? — нахмурилася Френні.

— Так. Повернеться, звичайно, — упевнено додала Ширлі. — Так у записці сказано.

— «Якщо буде воля Божа»?

— То вона просто так завжди говорить, я не сумніваюся, — сказала Ширлі й холоднувато глянула на Френ.

— Ну… сподіваюся. Дякую, що розповіла, Ширлі. У тебе голова ще поболює?

— Та ні, все вже минулося. Я буду за тебе голосувати, Френ!

— Гм-м-м? — думкою Френ була десь далеко, намагалася дати раду новині і якусь мить зовсім не розуміла, що має на увазі Ширлі.

— Та в Постійний комітет же!

— Ой. Та дякую. Навіть не знаю, чи хочу я цим займатися.

— У тебе все чудово вийде. І в тебе, і в Сьюзі. Ну, я пішла, Френ. Побачимося.

Вони попрощалися. Френ поспішила до квартири: їй хотілося спитати в Стю, чи не знає він якихось подробиць. Зникнення старої, яке відбулося так швидко після вчорашніх зборів, викликало в її серці якийсь забобонний жах. Їй не подобалася неможливість порадитися щодо важливих рішень — наприклад, щодо відправлення людей на захід — із матінкою Ебіґейл. Коли вона пішла, Френ відчула, що на її плечі лягає завелика відповідальність.

Коли вона повернулась, у квартирі нікого не було. Вони зі Стю розминулися приблизно на п’ятнадцять хвилин. Під цукорницею лежала проста записка: «Повернуся до 9:30. Я з Ральфом і Гарольдом. Не хвилюйся. Стю».

«З Ральфом і Гарольдом?» — подумала вона, і її раптом пройняв інший страх, не пов’язаний із матінкою Ебіґейл. Та чому ж мені треба боятися за Стю? Господи, якщо Гарольд спробує зробити щось… ну, щось учудити… Стю його на шматки розірве. Хіба що… хіба що Гарольд підкрадеться ззаду, наприклад, і…

Вона обхопила себе за лікті, їй стало холодно; що ж усе-таки Стю робить разом із Ральфом і Гарольдом?

«Повернуся до 9:30».

Господи, і довго ж.

Вона постояла на кухні ще одну мить, насуплено дивлячись на свій рюкзак, який поставила на кухонний стіл.

«Я з Ральфом і Гарольдом».

Отже, хатинка Гарольда там, на Арапаго, буде покинута до дев’ятої тридцяти цього вечора. Хіба що, звичайно, вони там, а коли вони там, то вона може до них приєднатися й задовільнити свою цікавість. Велосипедом туди можна доїхати моментально. Якщо там нікого немає, то, може, вона знайде щось таке, що її заспокоїть… чи… але про таке вона намагалася не думати.

«Заспокоїть? — дражнився її внутрішній голос. — А може, ти зовсім з глузду зсунешся? От, скажімо, ЗНАЙДЕШ ти щось таке? Що тоді? Що ти зробиш?»

Френні не знала. Власне, ані найменшого уявлення не мала.

«Не хвилюйся. Стю».

Але було чого хвилюватися. Той відбиток у її щоденнику вказував на те, що причини для хвилювання є. Бо людина, здатна вкрасти щоденник і крадькома прочитати твої думки, — то людина без особливих принципів і совісті. Така може підкрастися ззаду й зіштовхнути з висоти. Чи вдарити каменем. Або ножем. Чи вистрілити.

«Не хвилюйся. Стю».

«Але якщо Гарольд зробить щось таке, то його перебування в Боулдері на тому і скінчиться. Що ж він зробить тоді?»

Але Френ розуміла, що він зробить. Вона не знала, чи справді Гарольд такий, як вона припускала, — ще не знала точно, — але в глибині душі розуміла, що для таких нині місце у світі знайдеться. Ще й як знайдеться.

Вона швидкими рухами вдягла рюкзак і пішла до дверей. За три хвилини вона вже котила велосипедом по Бродвею в бік Арапаго під ясним полуденним сонечком і думала: «Вони виявляться просто у вітальні Гарольда, будуть пити каву й говорити про матінку Ебіґейл, і все буде гаразд. У всіх все буде чудово».

——

Проте будинок Гарольда стояв темний, покинутий… і замкнений.

Для Боулдера вже тільки це було чудасією. Раніше треба було замикати двері, щоб хтось не вкрав ваш телевізор, стереосистему чи коштовності вашої жінки. А зараз і телевізори, і стереосистеми безкоштовні, та й яка з них користь без електрики, а по прикраси можна коли завгодно до Денвера з мішком з’їздити.

«І чого ж ти замикаєшся, Гарольде, коли все безкоштовне? Бо найдужче бояться пограбування саме злодії? Може, тому?»

Замки відмикати без ключа вона не вміла. Вона вже зібралася йти, коли їй спало на думку спуститись у підвальне вікно. Ці вікна розташовувалися на рівні землі і були непрозорі від старої грязюки. Перше ж із них відсунулося вбік, неохоче даючи дорогу і натрусивши пилу на підлогу.

Френ роззирнулась, але все у світі було тихо. Ніхто, крім Гарольда, так далеко на Арапаго не мешкав. І це теж дивно. Гарольд може либитися хоч до вух, плескати всіх по плечах, проводити денну пору з людьми, він міг і радо допомагав, коли просили, а то й коли не просили, він міг і заражав людей своїм ентузіазмом — і саме тому його шанували в Боулдері. Але місце, яке він обрав для життя… свідчило про інше, чи