Читати книгу - "Дівчина у павутинні"

новий мозок і надалі його вдосконалювати.

— Я чув щось про це.

— Мені казали, що він досить потайний і важкий у спілкуванні чоловік. Іноді жартували, що він сам трохи схожий на машину. Суцільне втілення логіки. Однак зі мною він був неймовірно емоційний, і, якщо чесно, це мене просто вразило. От ніби… не знаю… ніби ви почули плач найкрутішого поліціанта. Пам’ятаю, я подумав: мабуть, щось сталося ще, крім того, про що ми розмовляли.

— Звучить дуже точно. Він таки зрозумів, що йому загрожує серйозна небезпека, — сказав Бубланський.

— Професор Балдер, щоправда, мав усі підстави хвилюватися. Його син, очевидно, малює чудово, і це справді незвично, як на такий вік, навіть для савантів. А надто поряд з математичним талантом.

— З математичним?

— Саме так. За словами Балдера, його син має й математичні здібності, і про це я міг би говорити довго.

— Чому?

— Річ у тому, що мене це, з одного боку, неймовірно здивувало, а з другого — мабуть, не дуже. Адже нам сьогодні відомо, що в савантів теж є спадковий фактор, а тут ми маємо батька, який став легендою завдяки своїм надзвичайно складним алгоритмам. Але разом з тим…

— Що?

— …у таких дітей мистецький і математичний таланти зазвичай не поєднуються.

— Життя тим і прекрасне, що час від часу підкидає нам сюрпризи, — промовив Бубланський.

— Ваша правда, комісаре… То чим я можу бути корисний?

Бубланський згадав усе, що відбулось у Салтшебадені, і подумав, що обережність не завадить.

— Можу тільки сказати, що нам негайно потрібна ваша допомога й експертні знання.

— Хлопчик став свідком вбивства, чи не так?

— Так.

— І ви хочете, щоб я спробував умовити його намалювати те, що він бачив?

— Я б волів це не коментувати.

Професор Еделман стояв у вестибюлі конференційного центру «Босколо» в Будапешті неподалік блискучого Дунаю. Місце скидалося на оперний театр, з чудовими високими стелями, старовинними банями й колонами. Еделман так нетерпляче чекав цього тижня з вечерями й доповідями, однак тепер збуджено проводив рукою по волоссю.

— Сам я, на жаль, не можу вам допомогти. Завтра в мене важлива доповідь, — сказав він Бубланському, і то була правда.

Еделман готувався до доповіді тижнями і мав намір зайти в полеміку з кількома провідними дослідниками пам’яті. Він порекомендував поліціантові свого молодого колегу — доцента Мартіна Волґерса. Але, скінчивши розмову й кинувши оком на Лену Ек, яка пробігала повз нього з сандвічем у руці, він почав каятися. І навіть позаздрив молодому Мартінові, якому ще не було й тридцяти п’яти років. Той завжди мав на фотографіях гарний вигляд і вже помалу здобував собі ім’я.

Звісно, Чарлз Еделман не зовсім розумів, що саме сталося. Комісар говорив загадками, боячись, либонь, що телефон прослуховують. Проте загальну картину уявити було неважко. Хлопчик дуже добре малює і став свідком убивства. Це могло означати тільки одне — і що довше Еделман думав про все, то більше жалкував. Важливих доповідей у його житті буде ще багато. А от брати участь у розслідуванні гучного вбивства — навряд чи йому знову випаде такий шанс. Хоч як Еделман дивився на завдання, що його отак нерозважливо передоручив Волгерсові, воно видавалося йому значно цікавішим, ніж конференція в Будапешті. Хтозна, може, це завдання навіть уславить його.

Еделман уже уявляв собі заголовок: «Відомий невролог допоміг поліції розкрити вбивство». Або ще краще: «Еделманові дослідження спричинили прорив у гонитві за вбивцею».

Як він міг бути таким дурнем, що відмовився? Учинив як йолоп. Він схопив мобільника й зателефонував Бубланському.

Ян Бубланський поклав трубку. Вони з Сонею Мудіґ припаркувалися неподалік Стокгольмської публічної бібліотеки і щойно перейшли вулицю. Погода знову стала жахливою, і в комісара мерзли руки.

— Він передумав? — спитала Мудіґ.

— Так. Він начхає на свою доповідь.

— Коли він зможе бути тут?

— Він дізнається. Найпізніше — завтра вранці.

Вони прямували до медичного центру «Одін», на Свеавеґен, щоб зустрітися з директором Торкелом Лінденом. Власне, на цій зустрічі треба було обговорити практичні обставини, пов’язані зі свідченнями Авґуста Балдера, — так у всякому раз гадав Бубланський. Хоча Торкел Лінден іще нічого не знав про справжню мету їхнього візиту. У телефонній розмові він був занадто категоричний, заявивши, що хлопчика не можна турбувати в жодному разі. Інстинктивно відчувши ворожість, Бубланський з дурного розуму теж розмовляв не дуже люб’язно. Такий початок нічого доброго не віщував.

Усупереч комісаровим сподіванням, Торкел Лінден виявився зовсім не таким великим та огрядним. Навпаки, він був на зріст не вищий за 150 сантиметрів, з чорним коротким, можливо, фарбованим, волоссям і стиснутими губами, що підкреслювали його сувору вдачу. На ньому були чорні джинси й чорна водолазка, а на шиї висів невеличкий хрестик. Зовні він скидався на священика, і ніхто не зміг би сумніватись у його ворожості.

У його очах світилася зарозумілість, і Бубланський відразу відчув своє єврейство — як це часто з ним було, коли він натрапляв на таку недоброзичливість. Погляд чоловіка, певно, виявляв і владу. Торкел Лінден хотів показати свою перевагу, бо ставив на перше місце здоров’я хлопчика, а не використання його в поліційному розслідуванні, і Бубланський не бачив іншої ради, як розпочати розмову щонайлюб’язнішим тоном.

— Радий познайомитися з вами, — сказав він.

— Невже? — кинув Торкел Лінден.

— О, звісно. Дуже мило з вашого боку, що ви погодилися прийняти нас так швидко. Ми б ніколи не стали нав’язуватися, якби не вважали, що справа термінова.

— Припускаю, що ви хочете якось допитати хлопчика.

— Не зовсім, — сказав Бубланський уже не так чемно. — Ми хотіли б… але спочатку я мушу наголосити, що ця розмова залишиться між нами. Це питання безпеки.

— Для нас конфіденційність — самоочевидна річ. Базіки тут не працюють, — сказав Торкел Лінден, немовби натякаючи на те, що в поліції вони є.

— Моя єдина турбота — безпека хлопчика, — різко сказав Бубланський.

— То це ваш пріоритет?

— Саме так, — ще суворіше промовив поліціант. — І тому я цілком серйозно кажу: не можна допустити, щоб бодай крихта з того, що я вам розповім, просочилась у світ, надто в електронних листах і телефонних розмовах. Ми можемо де-небудь усамітнитися?

Соні Мудіґ центр не дуже сподобався — мабуть, через плач. Десь поблизу весь час відчайдушно голосила маленька дівчинка. Вони сиділи в кімнаті, де тхнуло мийними засобами і трохи відгонило ще чимось — можливо, ладаном. На стіні висів хрест, а на підлозі лежав пошарпаний плюшевий ведмедик. Більше нічого особливого в обставі кімнати не було. Але й затишку в ній не відчувалося.

Зазвичай такий добродушний Бубланський