Читати книгу - "Відьмак. Меч призначення"

Аґловаль, падаючи на коліна. — Моя… Ш'ееназ…

Сирена повільно наблизилася, а крок її був м’яким і сповненим грації, плавним, наче хвиля.

Вона зупинилася перед князем, блиснула в усмішці дрібними білими зубками, потім швидко зібрала сукню малими долонями й підняла її, досить високо, настільки високо, аби кожен міг оцінити якість праці морської чарівниці, моринки. Ґеральт лише ковтнув слину. Не було сумнівів: моринка знала, що таке гарні ноги і як їх робити.

— Ха! — закричав Любисток. — Моя балада… Так само як у моїй баладі… Вона отримала заради нього ніжки, але втратила голос!

— Нічого я не втратила, — сказала Ш’ееназ співуче, найчистішою загальною. — Поки що. Після цієї операції я — наче нова.

— Ти говориш нашою мовою?

— А що, не можна? Як ся маєш, біловолосий? О, і твоя кохана тут, Ессі Давен, як я пам’ятаю. Ти вже краще її знаєш чи все ще ледь-ледь?

— Ш’ееназ… — застогнав Аґловаль несамовито, наближаючись до неї на колінах. — Моє кохання! Моя любов… єдина… Тож — нарешті. Нарешті, Ш’ееназ!

Сирена гордим жестом подала йому руку для поцілунку.

— Так. Бо я також кохаю тебе, дурнику. А що воно було б за кохання, якби той, хто кохає, не наважився б на трохи жертовності?

IX

Вони виїхали з Бремерворду раннім холодним ранком, серед імли, що притлумлювала яскравість червоної кулі сонця, коли те вставало з-за горизонту. Виїхали вони втрьох. Як і вирішили. Не розмовляли про це, нічого не планували — просто хотіли бути разом. Якийсь час.

Вони полишили кам’янистий мис, попрощалися із урвистими, пошарпаними кліфами над пляжами, дивними формаціями, висіченими хвилями й вітрами з вапняних скель. Але коли вони спустилися в квітучу й зелену долину Дол Адалатте, то й далі відчували в носі запах моря, а у вухах — гуркіт прибою і пронизливі крики чайок.

Любисток безустанно плескав язиком, перескакував з теми на тему — і практично жодної не скінчив. Розповідав про Країну Барса, де дурний звичай наказує дівчатам стерегти цноту аж до заміжжя, про залізних птахів з острову Ініс Порете, про живу воду й мертву воду, про смак і дивні властивості сапфірового вина, що зветься шійі, про королівських четвернят з Еббінґа, страшно набридливих карапузів, які звуться Путці, Ґрітці, Мітці й Хуан Пабло Вассерміллер. Розповідав про поширювані конкурентами нові напрями в музиці й поезії, що, з точки зору Любистка, були жахом, що симулює тваринні інстинкти.

Ґеральт мовчав. Ессі не мовчала або відповідала односкладно. Відьмак відчував на собі її погляд. Погляд, якого він уникав.

Через річку Адалатте вони переправилися паромом, причому їм самим довелося тягти канати, бо перевізник був у стані патетично п’яної, трупно-білої, дрижаково-задерев’янілої, задивленої у безодню блідості, не міг відпустити стовп під навісом, за який він тримався обіруч, і на всі запитання, які йому ставили, відповідав одним-єдиним словом, що звучало як «вург».

Країна на іншому березі Адалатте відьмаку сподобалася — села, що лежали вздовж річки, були здебільшого оточені гостроколом, а це обіцяло певні шанси знайти роботу.

Коли вони поїли коней, удень, Оченько підійшла до нього, скориставшись із факту, що Любисток відійшов. Відьмак відійти не зумів. Спіймала його зненацька.

— Ґеральте, — сказала тихенько. — Я вже… не можу цього знести. Це понад мої сили.

Він старався уникати необхідності дивитися їй в очі. Вона цього не дозволила. Стала перед ним, граючись блакитною перлиною, оправленою у срібну квіточку, що висіла на шиї. Стояла так, а він знову шкодував, що це не рибоокий із шаблею, схованою під водою.

— Ґеральте… Ми маємо щось із цим зробити, правда?

Чекала на його відповідь. На слова. На трохи жертовності.

Але відьмак не мав нічого, що міг би їй пожертвувати, знав про те. Не хотів брехати. А до правди не міг удатися, бо не міг зробити те, що завдало б їй болю.

Ситуацію врятував Любисток, незамінний Любисток, з’явившись раптово. Любисток зі своїм незамінним тактом.

— А напевне! — гукнув і з розмаху кинув у воду палицю, якою він розгортав очерет і величезну річкову кропиву. — А напевне щось ви маєте із тим зробити, саме час на те! Я не хочу більше дивитися на те, що між вами діється! Чого ти від нього очікуєш, Лялечко? Неможливого? А ти, Ґеральте, на що розраховуєш? На те, що Оченько прочитає твої думки, наче… Наче та? І що вона цим задовольниться, а ти зручно промовчиш, не мусячи нічого пояснювати, нічого заявляти, ні від чого не відмовлятися? Не мусячи відкритися? Скільки часу, скільки фактів вам обом треба, щоб зрозуміти? І коли ви хочете це зрозуміти, за кілька років, у спогадах? Ми ж уранці маємо роз’їхатися, хай вам грець! Ох, досить вам, богами клянуся, обох я вас маю отут і отам! Добре, послухайте, я зараз виламаю ліщину й піду на риболовлю, а ви будете мати хвильку тільки для себе, зможете все одне одному сказати. Скажіть одне одному все, намагайтеся порозумітися. Це не так важко, як вам здається. А потім, заради богів, зробіть це. Зроби це з ним, Лялечко. Зроби це з нею, Ґеральте, і будь до неї добрим. А тоді, холера, або у вас пройде, або…

Любисток різко відвернувся і відійшов, ламаючи очерет і лаючись. Зробив вудку з ліщинового прута й кінського волосу й ловив до сутінок.

Коли він пішов, Ґеральт й Ессі довго стояли, спершись на покручену вербу, що схилилася над течією. Стояли, тримаючись за руки. Потім відьмак говорив, говорив тихо й довго, а оченьки Оченька були повні сліз.

А потім, боги, вони це зробили, він і вона.

І все було добре.

X

Наступного дня вони влаштували собі щось схоже на урочисту вечерю. У селі, через яке вони проходили, Ессі й Ґеральт купили справне ягнятко. Поки ж вони торгувалися, Любисток тихцем украв часнику, цибулі й моркви з грядок за халупою. Від’їжджаючи, вони ще стьобнули казанок з тину за кузнею. Казанок був трохи дірявий, але відьмак залудив його Знаком Іґні.

Вечеря відбулася на галявинці, у глибині пущі. Вогонь весело потріскував, казанок булькотів. Ґеральт ретельно мішав у ньому мішалом, зробленим з обдертого від кори вершечка ялинки. Любисток чистив цибулю і шкрябав моркву. Оченько, яка й поняття не мала про куховарство, розважала їх, граючи на лютні й співаючи непристойні куплети.

Це була урочиста вечеря. Бо вранці вони мали роз'їхатися.

Уранці кожен із них мав рушити своєю дорогою, на пошуки чогось, що вони вже мали. Але не відали, що мають, навіть про те не