Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"

що це — оте, що тут відбувається, не теперішнє в строгому сенсі. Це минуле. Усі нормальні в цьому місті вже прожили свої життя. Їхні долі наперед визначені, байдуже скільки «швидких» ми вкрадемо! Тому, розумієш, це не має, блін, значення.

Трохи збита з пантелику, Сем промовчала, але суворого погляду з Єноха не зводила.

— Нехай навіть так, — правила своєї Бронвін. — Не можна змушувати людей страждати без потреби. Ми не можемо взяти «швидку»!

— Це все добре й чудово, але подумай про пані Сапсан, — нагадав Мілард. — У неї лишився один день, не більше.

Наш гурт більш-менш рівномірно розподілився між крадіжкою «швидкої» і тим, щоб іти пішки, тому ми поставили це питання на голосування. Я особисто був проти того, щоб брати машину, але здебільшого тому, що дороги були поорані вирвами від бомб і я не знав, як ми ту машину вестимемо.

Емма взяла на себе підрахунок голосів.

— Хто за те, щоб узяти «швидку»? — спитала вона.

Кілька рук злетіло догори.

— А проти?

Зненацька з боку машини пролунав гучний ляск. Ми всі повернулися й побачили, що біля заднього колеса стоїть пані Сапсан, а шина сичить, пропускаючи повітря. Пані Сапсан проголосувала дзьобом — пробивши шину колеса. Тепер ніхто б не зміг нею скористатися: ні ми, ні поранені, — і сперечатися та затримуватися далі не було сенсу.

— Ну, тепер усе простіше, — сказав Мілард. — Ми йдемо пішки.

— Пані Сапсан! — закричала Бронвін. — Як ви могли?

На обурення Бронвін пані Сапсан не звернула жодної уваги. Вона пошкандибала до Меліни, подивилася знизу вгору на голубку, що сиділа в неї на плечі, й пронизливо закричала. Зрозуміти її було легко: «Ходімо вже!»

Що ми могли вдіяти? Час спливав.

— Ходімо з нами, — запропонувала Емма, звертаючись до Сем. — Якщо на світі є бодай трохи справедливості, то до світанку ми знайдемо безпечне місце.

— Я ж казала: я сестри не покину, — відповіла Сем. — Ви йдете в таке місце, куди вона не зможе зайти, так?

— Я… я не знаю, — затнулася Емма. — Можливо…

— Але хай там як, мені байдуже, — холодним тоном промовила Сем. — Після того, що я щойно побачила, нам із вами не по дорозі.

Емма відсахнулася й трохи поблідла. Тихим голосом спитала:

— Чому?

— Якщо навіть вигнанці й вічно пригноблювані, такі як ви, не спроможні виявити трохи співчуття до інших, то цей світ безнадійний. — Із цими словами Сем відвернулася й понесла Есмі до «швидкої».

Еммі наче ляпас дали. Щоки в неї почервоніли, й вона побігла за Сем.

— Не всі ми думаємо так, як Єнох! А що стосується нашої імбрини, я впевнена, вона не хотіла зробити те, що зробила!

Сем рвучко розвернулася до неї лицем.

— Це сталося невипадково! Я рада, що моя сестра не така, як ви всі. І дуже шкодую, що я така.

Вона знову відвернулася, й цього разу Емма не пішла за нею. Ображеним поглядом вона провела Сем, потім, зсутулившись, рушила за іншими. Чомусь оливкова гілка, яку вона простягла, перетворилася на змію і вкусила її.

Бронвін зняла з себе светр і поклала його на гору уламків.

— Наступного разу, як полетять бомби, надінь його на сестру! — гукнула вона до Сем. — Він захистить надійніше за будь-яку ванну.

Сем не відповіла. Навіть не глянула. Вона схилилася над водієм «швидкої», котрий уже сидів і бубонів:

— Мені наснився такий дивний сон…

— Ти втнула дурницю, — дорікнув Єнох Бронвін. — Тепер у тебе нема светра.

— Стули свій товстий писок, — відрізала Бронвін. — Якби ти хоч раз у житті зробив для когось щось хороше, ти б мене зрозумів.

— Якось я зробив хороше для іншої людини. І через це нас мало не зжерли порожняки!

Ми похапцем попрощалися, відповіді не почули й тихо вислизнули в темряву. Меліна зняла з плеча голубку й підкинула в небо. Та пролетіла трохи, потім мотузка, прив’язана в неї до лапки, туго напнулася, і вона зависла, впіймана в повітрі, як собака на повідку.

— До пані Королик туди, — Меліна кивнула в той бік, куди тягла пташка, і ми пішли за дівчиною та її приятелькою провулком.

Я вже збирався був відновити своє патрулювання на порожняків і зайняти позицію біля голови групи, що стала для мене звичною, коли щось змусило мене озирнутися на сестер. Саме вчасно: я встиг помітити, як Сем посадила Есмі у «швидку», потім нахилилася й поцілувала в кожне подряпане коліно. Мені хотілося знати, що з ними буде далі. Пізніше Мілард скаже мені, що Сем, найпевніше, не вижила у війні, бо ніхто з них ніколи про неї не чув, а слава людини з такою унікальною особливістю мала б розлетітися по всіх усюдах.

Ця сцена справила на Емму великий вплив. Не знаю, чому для неї так важливо було довести незнайомці, що ми добрі, коли ми самі це про себе знали. Але думка про те, що ми не янголи, які спустилися на землю, що наша природа складніша, у неї є різні відтінки, здавалося, занепокоїла її.

— Вони не розуміють, — твердила вона.

«А з іншого боку, — подумав я, — може, й розуміють».

Розділ одинадцятий

Отже, дійшло до цього: все залежало від голуба. Опинимося ми до ранку в затишку материнського лона під захистом імбрини чи напівпережованими потрапимо в каламутну чорноту нутрощів порожняка. Врятується пані Сапсан чи ми будемо блукати цим пекельним ландшафтом, поки її час не скінчиться. Чи побачу я коли-небудь свій дім чи батьків знову — усе це залежало від однієї тендітної дивної голубки.

Я йшов на чолі загону, намацуючи чуттям порожняків, але насправді вела нас голубка. Тягла на повідку, наче гончак, що натрапив на слід. Ми повертали ліворуч, коли пташка летіла вліво, і праворуч, коли смикала вправо, слухняні, мов вівці, навіть якщо це означало бігти вулицями, поораними вирвами від бомб, й щомиті ризикувати зламати ногу чи наразитися на кістяки розчленованих будинків, ці зазублені залізні списи, що підстерігали нас у хисткому мареві вогню й наче були націлені нам на горла.

Емоції від жахливих подій того вечора влягалися, і я сягнув нового рівня виснаження. Голова дивно поколювала. Я насилу тягнув ноги. Гуркіт бомб стих, сирени нарешті замовкли, і мені лишалося тільки здогадуватися, чи не той апокаліптичний шум був єдиним, що не давало мені заснути. Тепер задимлене повітря оживляли інші, делікатніші звуки: вода, що лилася з розірваної труби, виття собаки, що потрапив у пастку, хрипкі голоси, які стогнучи кликали на допомогу. Час від часу з темряви виринали такі самі перехожі, як ми, схожі на