Читати книгу - "Чоловіки, що ненавидять жінок"

громадянкою, вона б, як тільки покинула офіс адвоката Б’юрмана, швидше за все, зателефонувала до поліції і заявила про зґвалтування. Синці на потилиці й шиї, а також автограф насильника, залишений у вигляді плям сперми з його ДНК на її тілі та одязі, стали б вагомим доказом. Навіть якби адвокат Б’юрман почав ухилятися, стверджуючи, що «вона не протестувала», або «вона мене спровокувала», або «вона сама поривалася зробити мені міньєт», чи наводячи інші звичайні аргументи насильників, він все одно стільки раз порушив закон про опікунство, що його негайно позбавили б права втручатися в її справи. Завдяки заяві до поліції, очевидно, Лісбет Саландер надали б справжнього адвоката, що добре знається на питаннях посягання на жінок, а це, у свою чергу, могло привести до обговорення кореня проблеми — тобто до того, що її було визнано недієздатною.

З 1989 року поняття «недієздатний» щодо дорослих більше не застосовується.

Є два види піклування — наставництво й опікунство.

Наставник виступає як добровільний помічник тим людям, які з різних причин не можуть упоратися з проблемами повсякденного життя, оплатою рахунків або власною гігієною. Таким наставником часто призначають когось із родичів або близьких знайомих. Якщо таких близьких людей немає, наставника можуть виділити органи соціальної опіки. Наставництво — це м’яка форма піклування, за якої індивідуум, визнаний недієздатним, як і раніше сам розпоряджається своїми доходами, а рішення приймаються спільно.

Опікунство — значно жорсткіша форма контролю, за якої підопічний позбавляється права самостійно розпоряджатися своїми грошима і приймати рішення з різних питань. Точне формулювання свідчить, що опікун бере на себе всю «правову дієздатність» опікуваного. У Швеції опікунству підлягають близько чотирьох тисяч людей. Найбільш звичною причиною опікунства є яскраво виражене психічне захворювання, іноді в поєднанні з сильною алкогольною або наркотичною залежністю. Незначну частину становлять люди, що страждають на старече недоумство, але на диво велику групу людей, що підлягають опікунству, утворює молодь віком до тридцяти п’яти років. Лісбет Саландер була однією з цієї групи.

Позбавлення людини контролю над власним життям, тобто над банківським рахунком, — один з найпринизливіших заходів, які тільки може застосувати демократія, особливо коли йдеться про молодь. Це ганебно, навіть якщо мета такого заходу вважається доброю і соціально виправданою. Тому питання опікунства належать до потенційно уразливих політичних справ, які регулюються суворими рамками постанов і контролюються опікунською радою муніципалітету Той підпорядковується правлінню лена і, в свою чергу, звітує перед парламентським уповноваженим у справах юстиції.

Як правило, опікунська рада муніципалітету здійснює свою діяльність у важких умовах. Але, зважаючи на делікатність питань, якими він опікується, у ЗМІ просочується напрочуд мало скарг або скандалів.

Зрідка з’являються повідомлення про те, що розпочато справу проти котрогось наставника чи опікуна, який викрадав гроші або продав без дозволу житло клієнта, поклавши гроші собі в кишеню. Але такі випадки трапляються відносно рідко, що, у свою чергу, може пояснюватися двома причинами: або тим, що рада робить свою справу винятково добре, або тим, що клієнти не мають змоги скаржитися й переконати в своїй правоті журналістів та власті.

Опікунська рада муніципалітету зобов’язана щорічно розглядати наявність підстав для відміни опікунства. Позаяк Лісбет Саландер наполегливо відмовлялася проходити психіатричні обстеження — вона не обмінювалася навіть ввічливим «доброго ранку» зі своїми лікарями, — у ради ніколи не з’являлося приводу змінити рішення. Отже, зберігався статус-кво, і вона рік за роком перебувала й далі під опікою.

Закон, проте, приписує, що необхідність в опікунстві «повинна в кожному окремому випадку розглядатися індивідуально». Хольгер Пальмґрен тлумачив це таким чином, що дозволяв Лісбет Саландер самій розпоряджатися своїми грошима і життям. Він скрупульозно виконував вимоги ради, подаючи щомісячні доповідні і щорічні звіти, але в усьому іншому поводився з Лісбет Саландер як з будь-якою іншою молодою жінкою і не намагався визначати її стиль життя та коло спілкування. Пальмґрен вважав, що ні його, ні суспільства не стосується, якщо молода панянка хоче носити кільце в носі і татуювання на шиї. Такий дещо своєрідний підхід до рішення суду був однією з причин того, що вони з підопічною так добре ладили.

Поки її опікуном був Хольгер Пальмґрен, Лісбет Саландер не дуже замислювалася над своїм юридичним статусом. Однак адвокат Нільс Б’юрман тлумачив закон про опікунство зовсім по-іншому Лісбет Саландер абсолютно відрізнялася від нормальних людей. У юриспруденції вона мала дуже поверхові знання — заглиблюватися в цю галузь у неї просто не було приводу — і не почувала ніякої довіри до поліцейської влади. Поліція здавалася їй якоюсь непевною ворожою силою, яка за всі роки лише затримувала і принижувала її. Востаннє вона мала справу з поліцією в травні минулого року, коли, прямуючи до «Мілтон сек’юриті», проходила по Гьотґатан і зненацька зіткнулася віч-на-віч з поліцейським, озброєним для боротьби з вуличними заворушеннями, котрий, без жодного приводу з її боку, завдав їй удару кийком по плечу. Першим бажанням Саландер було відразу ж дати йому здачі пляшкою кока-коли, яку вона тримала в руці. На щастя, перш ніж вона встигла що-небудь зробити, поліцейський розвернувся і побіг далі. Потім вона дізналася, що неподалік проходила демонстрація «За свободу вулиць від автомобілів».

Їй навіть на думку не спадало відвідати ставку озброєних поліцейських для подання заяви про сексуальні домагання Нільса Б’юрмана. І до речі — що їй заявляти? Б’юрман узяв її за груди. Будь-який поліцейський, кинувши погляд на її мініатюрні горбики, констатував би, що це малоймовірно, а якщо вже таке сталося, то їй би слід було радше тішитись, що хтось взагалі зважився на таке. А історія з міньєтом — тут її слову протистоятиме його слово, а слова інших зазвичай виявлялися вагомішими. Поліція — це не варіант.

Покинувши офіс Б’юрмана, вона замість цього поїхала додому, прийняла душ, з’їла два бутерброди з сиром і солоним огірком й усілася на старий пошарпаний диван у вітальні, щоб подумати.

Звичайна людина визнала би байдужість, з якою вона поставилася до вчиненого над нею насильства, ще одним доказом відхилення від норми.

Коло її знайомих було невеликим і складалося не з представників захищеного середнього класу з приміських вілл. До вісімнадцятилітнього віку Лісбет Саландер не знала жодної дівчини, котру бодай раз не присилували до яких-небудь сексуальних дій. У більшості випадків мовилося про трохи старших бойфрендів, які домагалися свого із застосуванням деякої фізичної сили. Наскільки Лісбет Саландер знала, подібні інциденти іноді викликали сльози й обурення, але не кінчались заявами до поліції.

В її світі це була звичайна річ. Дівчину вважали доступною, надто коли вона була в потертій шкіряній куртці,