Читати книгу - "Книга пригод 3"

щоб зустріти супротивника, коли той підступить ближче.

— Вистріляєте всі патрони, — додав він, — а тоді вже по конях. І тримайтеся схилу. Але раніше щоб ніхто не рушив, а то познайомиться з дулом мого мушкета… А як там жінки? Я не бачу Каталіни.

— Тут вона, — відповів хрипкий голос. — У неї голова розбита. Певне, заклякла вже…

— Ні, це, мабуть, Сір'яка.

— А, так-так… Це й справді вона.

— Тихо! — наказав сержант.

Португальці теж перестали стріляти, гадаючи, певне, що уругвайці втекли; вони неухильно просувалися до руїн.

Зовсім близько чувся кінський тупіт, бряжчали шаблі, порипували на ременях мушкети.

— Не пішки йдуть, — прошипів Санабрія. — Патронів не шкодувати!

І знову спалахнули залпи.

Нападників було багато, і опір не міг довго тривати.

Треба було або померти, або ж утекти, скориставшись темрявою.

Сержант Санабрія з гарчанням розрядив свій мушкет.

Просвистіло безліч куль. Португальські карабіни майже над самим ровом виставили свої дула, і густий дим оповив руїни.

Раптом залпи припинилися. Настало замішання в лаві супротивника. Злякані крики, сум'яття, ляскіт батогів у темряві, паніка. Пролунало кілька пістолетних пострілів, а потім — звуки шаленого чвалу.

Запала глибока тиша. Лише тупотіння чулося все далі від цієї пустельної місцини, яка ще хвилину тому була, мов киплячий казан.

4

Займався попелясто-сірий ранок. Сонце неспроможне було пробити густу перешкоду грозових хмар. Із заростей виповзла жінка. Ось вона завмерла, щоб звести дух, насторожено роззирнулась.

Вершники, коні в калюжах крові, розкидана зброя, ківери, списи, що косо-криво, з подертими прапорцями, стирчали в м'якій землі низовини, поранені, що корчилися в траві, смертельно бліді, знекровлені, безсилі, — така була картина ворожого табору.

Капітан Ейтор лежав долілиць біля густих заростей чагарника.

Влучний постріл Каталіни — і куля вибила його з сідла в розпалі атаки. Загибель командира посіяла розгубленість і замішання в його загоні — поночі португальцям здалося, що їх атакували з тилу.

Коли приголомшені, охоплені жахом солдати рятувалися втечею, дехто встиг розрядити абикуди свої пістолети і одна з куль влучила Каталіні в груди. З рани весь час сочилася кров…

Спереду видніли руїни, що за ніч перетворилися на купу землі, зарослий цикутою рів, повний мертвих тіл…

Порожньо було довкола. Двоє-троє коней, що уникли бойні — кволі, з запалими животами, з перевернутими сідлами, — мабуть, уявляли собі, що пасуться на вигоні, навіть намагалися погратися, але пута заважали.

На другому фланзі, біля кущів, роздуваючи ніздрі й жадібно принюхуючись, з місця на місце перебігали здичавілі собаки. Час від часу вони глухо гарчали.

Каталіна поповзла далі, до руїн.

Величезні чорні круки кружляли низько в небі. Їхнє сластолюбне каркання лунало над землею, немов похоронна музика.

Над ровом сидів приблудний пес із закривавленим писком. Навіть лапи у нього були в червоних «панчохах».

Ката погрозила йому ножем.

Пес загарчав, вишкірив зуби й опустив голову, готуючись до нападу. Ворог, що повз по землі, жалюгідний, немічний, його не лякав.

— Сюди, Канелоне! — вигукнула жінка, немов кличучи давнього друга. — Візьми його, Канелоне!

І впала, мало не зомлівши.

Неподалік купи зрешечених кулями брудних тіл, застиглих у глибокому спокої смерті, лежала світло-коричнева вівчарка, немовби стерегла сон свого хазяїна. Куля пробила їй обидві лопатки, і пекучий біль притиснув собаку до землі.

Ще гірше повелося її хазяїнові. Сержант Санабрія лежав горілиць, склавши руки на грудях, і в його розширених зіницях ще жевріли останні іскорки життя.

Почувши крик Кати, вівчарка стрепенулась і, тремтячи, стала підводитися. Ступила кілька непевних кроків і вийшла з кущів.

Здичавілий пес, підібгавши хвоста, відступив — повільно, ліниво, облизуючись.

Вівчарка вернулася на своє місце, а жінка слідом за нею переповзла через рів. Сумна картина відкрилася її очам — земля, скалічена непогамовною людською злобою, знівечені смертю тіла людей і тварин, і серед цього хаосу — сержант Санабрія…

Густа шорстка борода сержанта була мовби вифарбувана в червоне й чорне. Куля розтрощила йому щелепу, кістки стирчали із рваної плоті. І ще була наскрізна рана: пройнявши груди, свинець перебив йому хребет. Санабрія помирав — безмовно, мужньо. Згасав могутній його організм.

Чорні, гарячкові очі Каталіни дивилися на нього з виразом кохання й болю.

Вона лягла поряд із вмирущим, перевела подих. Потім зі стогоном підвелася, міцно його поцілувала, зняла його руки з грудей, прикрила рану своїми долонями й завмерла. Зблизька вдивлялася в кохане обличчя, яке покидало життя.

Та й її життя вичерпувалося.

Каталіна скрикнула і, розкинувши руки, всією вагою повалилася на мертвого Санабрію.

Так обоє і лишилися лежати — хрест-навхрест, у червоній калюжі. Пес Канелон час від часу її обнюхував, і його протяжне, надривне завивання линуло над землею, спотвореною людською ненавистю.

Педро Антоніо де Аларкон

ОФРАНЦУЖЕНИЙ

Оповідання

I

У маленькому містечку Падроні в галісійському краї в році десь тисяча вісімсот восьмому жив чоловік на ім'я Гарсія де Паредес — можливо, та навіть і без «можливо», нащадок того славнозвісного воїна, який убивав бика одним ударом[88]. Жив він відлюдкувато, самотньо і, будучи аптекарем, продавав жаб, змій і дистильовану воду.

Стояла холодна, похмура осіння ніч. Густі хмари щільно обложили небо, ніде ні вогника, пітьма поглинула вулиці й майдани містечка.

Десь близько десятої години ночі —цієї страшної ночі, ще похмурішої через те нещастя, яке звалилося на країну, — на площі Конституції, як тепер вона зветься, зібрався гурт, людей, мовчазних, наче привиди, ще чорніших за пітьму, що оповила небо та землю, і рушив до аптеки Гарсії де Паредеса, вже замкненої після вечірньої молитви, тобто з пів на дев'яту.

— Що робитимемо? — запитав один чистісінькою галісійською мовою.

— Ніхто нас не бачив… — зауважив другий.

— Виламати двері! — запропонувала якась жінка.

— І знищити всіх! — прошелестіло серед гурту.

— Беру на себе аптекаря! — вигукнув хлопець.

— За нього візьмемось гуртом.

— За зраду!

— За те, що перекинувся до французів!

— Кажуть, сьогодні у нього вечеряють більш ніж двадцятеро французів.

— Ще б пак! Знають-бо, що їм тут безпечно, то й насипалися юрбою.

— О! Якби ж це в мене вдома! Трьох постояльців я вже вкинув у криницю!

— Моя жінка вчора прибила одного!..

— І я… — писклявим голосом озвався чернець, — запалив у своїй колишній келії вугілля й залишив… два капітани задихнулися!

— А отой мерзенний аптекар їх прихищає!

— Який жвавий був він учора на прогулянці з цими підлими відступниками!

— Хто міг чекати чогось такого від Гарсії де Паредеса! Всього місяць тому був він найполум'яніший патріот, найстійкіший рояліст у містечку!

— Авжеж! Продавав у аптеці портрети принца Фернандо!

— А тепер продає портрети Наполеона!

— Раніш закликав нас чинити опір загарбникам…

— А