Читати книгу - "Третя карта"

геть усі? Хіба він, який прийняв на руках у батька сонячне помазання, не син Сонця і слуга його?

Ехнатон навантажив караван суден: камінь, раби, молотки, художники, — та й вирушив Нілом, і знайшов місце, зупинився там, і збудував нове місто — «Небокрай Сонця», святий Ахетанон, і архітектура його була дивовижна, велична, сонячна, велика — архітектура Істини.

Реформація — це захоплення.

Емісари Ехнатона гасали по країні, наглядаючи за тим, як воїни знищували старі, язичеські храми Амона. Сам фараон своєї нової столиці не залишав: він працював нарівні з інженерами, художниками і будівельниками. Повідомлення міністрів слухав неуважно — якщо його нове місто буде угодне Сонцю, слава й перемога прийдуть до народу самі по собі. Азіати захопили Сірію, їхні кораблі грабували узбережжя — фараон будував місто Сонця. Він кохався у сучасності, він ненавидів минувшину, але він не розумів, що майбутнє можна утвердити лише в тому разі, якщо справу його продовжуватимуть однодумці, котрі навчилися керувати державою — не тільки будування храмів. І він не вірив, нікому не вірив: він пам'ятав, як загинув батько від рук тих, кого він навчив урядувати і з ким поділяв тягар урядування.

Можна ділитись хлібом, не можна ділитися владою. Коли Нефертіті сказала, що друзі можуть стати у пригоді хоча б під час прийому послів, фараон вигнав її, страждаючи і плачучи ночами: справа вимагає фанатизму від того, хто вірить у її святість. Той, хто вже надумався, мусить бути впевнений, що геть усі довкола — такі самі раби його замислу, як і він сам. В'язниці були переповнені острожниками. Страчували й уночі — пори Сонця не вистачало, щоб убивати тих, хто вірував у старого звичного бога.

Бажання побачити задум здійсненим поглинає людину. Фараон був ніби одягнутий серед голих, один знаючий серед темної юрми. Він збудував своє сонячне місто на крові й ремствуванні, тож і місто це було чудом світу; але кара не доказ, віра не приходить з палацу, проголошена озброєним воїном, — віра народжується у дружній бесіді, у розмові рівноправних…»

Михайленко відірвався од рукопису, бо почув якийсь галас і крик, і зрозумів, що лементує його дружина; він хотів був вичитати домашнім за те, що вони поводяться, мов оті вандали, але не встиг навіть обернутися, тому що бандерівці схопили його за горло, заломили руки за спину, вдарили по тонкій, пергаментній шиї, потягли східцями вниз, і Михайленко нічого не міг зрозуміти й усе боявся, що забуде оту фразу, яка була в голові у нього, а потім його упхнули до машини та й кинули на забльоване днище кузова, наступивши кованим чоботом на вухо, і він аж тільки тоді взяв утямки, що ідею свою всім віддавати не можна — віддавати її можна тому, хто має право мислити…

Його повісили через сім годин на балконі будинку, де отаборився бандерівський штаб. Пахло квітучою липиною, дарма що час її цвітіння минув.

Тарас Маларчук вийшов з операційної, примостився на високому кріслі, ще слизькому, бо зовсім недавно його пофарбували якоюсь особливою емаллю, присланою з Києва, відкинувся на спинку і змусив себе розслабитись: руки його, аж по лікоть у крові, упали вздовж тіла, він відчув тремтіння в ногах — п'ять операцій підряд, переважно діти, осколкові поранення…

Він заплющив очі й одразу ж поринув у химерне небуття: сну не було, але він не чув звуків навколо себе, далеких пострілів, криків поранених, метушливої біганини сестер і лікарів, важкої ходи військових санітарів, які носили ноші з трупами, гупаючи важкими, що не встигли ще пропилитися, чобітьми. Тарас Маларчук бачив дивні барви — густо-червоне було в сусідстві з криваво-червоним, усе це повільно заливалося жовто-зеленим, гнійним; він стогнав, і хірургічна сестра Оксана Тимофіївна, яка стояла поряд, не наважувалася торкнути його за плече, дарма що на столі вже лежав хлопчик із стегном, розпанаханим осколком, — врятувати навряд чи пощастить, надто багато втрачено крові.

— Тарасе Микитовичу, — шепнула вона, коли хлопчиків крик став нестерпний, пронизливий, передсмертний, — Тapace Микитовичу, голубчику…

Маларчук рвучко підвівся, начебто й не поринав щойно у липке, бридливе забуття.

— Що? — запитав, відчуваючи гудіння в голові. — Що, люба? Уже готовий?

— Атож. На столі.

— Наркоз?

— Еге. Чекають на вас…

Маларчук зайшов до маленького кабінетика при операційній, підставив голову під струмінь крижаної води і довго стояв, обіпершись довгими своїми пальцями («Схожі на рахманіновські», — казали друзі) на холодну емаль раковини. Він ждав, поки вгамуються молоточки у скронях і припиниться повільне тремтіння на обличчі: усі оті шість днів (від початку війни), що йому довелося прожити у клініці, оперуючи цілу добу, були немов якесь страхіття і мара: здавалось, ущипни себе за щоку — й усе скінчиться, все стане, як і раніш, не буде оцих сирен повітряної тривоги, що вимотували всю душу, зойків поранених дівчаток, передсмертного старечого харчання хлопчиків…

— Тарасе Микитовичу, — почув він крізь шум води, — голубчику…

— Іду…

Маларчук закрутив воду, розтер голову сухим, шорстким вафельним рушником, що пахнув теплом, попросив хірургічну сестру приготувати порошок пірамідону з кофеїном, запив ліки міцним чаєм і подибав до операційної.

Він оглянув жовте хлопчикове обличчя, страшну осколкову рану, розпанахане стегно, потрощені трубки кісток («Цукрова, — дивно посміхаючись, жартував професор, коли Маларчук навчався в інституті, — поламаєш — не збереш і не постулюєш»). Маларчук раптом відчув, що плаче: діти граються у війну, дорослі воюють, але ж у першу чергу діти гинуть. Добрий розум ученого, який створив аероплан, що є кроком у подоланні часу і простору, обернувся вандалізмом; розум як символ вандалізму — що може бути протиприродніше? Розум, роздвоєний злою хіттю кайзерів, монархів, прем'єрів, фюрерів, фельдмаршалів; розум конструктора літака, змушеного зробити його бомбовозом, і хірурга; архітектора, що став сапером, який не будує, а знищує, і бібліотекаря, котрий зберігає мудрість світу і робить її доступною людям добрим і лихим: кожен знаходить те, що шукає.

— Тарасе Микитовичу…

— Скальпель, — сказав Маларчук, — витріть мені очі й не базікайте.

… У житті кожної людини бувають такі хвилини, коли її охоплює палке й нічим не обмежене бажання протиставити неправді істину. Певно, це бажання властиве тій вищій логіці, що спонукає на людські вчинки, впливаючи на розвиток історичного прогресу, підпорядковуючи дрібне, корисливо-особисте загальному, високому, спрямованому в майбутнє. Бажання це стає здійсненним тоді, коли людина має не тільки знання, але й вищу навичку свого ремесла. Мрійник, позбавлений уміння, може бути лише ферментом добра, тож і пам'ять про нього зникне з його зникненням. Людина, яка підкорила свою мрію справі, ремеслу, навичці, залишається у пам'яті поколінь