Читати книгу - "Шмагія"

144
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 59 60 61 ... 83
Перейти на сторінку:
провітрюся.

Першою, кого він зустрів на вулиці, була Меліс Лімісдейл. Відьма виходила з подвір’я Шишмаря.

– Не складете компанію, пані?

* * *

– Іноді мені здається, що навколо – самі родичі. Дивна річ: у дитинстві мріяв про велику рідню. Приютські часто мріють про батьків, дядьків, тіток, сестер і братів… І ось – отримав.

З надлишком.

– Кого ви маєте на увазі, пане чаклун?

– Андреа! Благаю, для вас просто – Андреа!

– Знаєте, якось іншим разом. Пізніше. Зараз я не готова. То кого ви числите по відомству рідні?

– О, цілий ряд найдостойніших людей! Наприклад, вас, любонько. Опікуваного вами майстра Фортуната. Родину Швелерів, нахабу Яноша, ліліпутку з китоврасом. Ландвер у доблесній особі майора Намюра й капрала Фюрке. Гвардію з лілльськими чарівницями. Архіваріуса з чадами й домочадцями. Прем’єр-пастиря обелярів із чорним півнем за пазухою. Ще півміста. Кумедно: мрія збулася, а щастя не відчуваю…

– Мені, провінційній відьмі, важко встежити за польотом вашої думки. Чому саме родичі?

– Тому що лише родичі можуть так дістати людину за три дні. Століття б їх не бачив, з усіма клопотами… І проте, самі зволите помітити: іду, шукаю. Ви не згубили «реп’яха»?

– Ні. Він тхне тарганами, а цього духу я з дитинства не зношу. Коли ви мріяли про рідню, я мріяла про зілля проти кусючої братії…

Чаклун не запитав у відьми, навіщо вона нагородила «реп’ях», підсаджений Фортунату Цвяху за обопільною згодою, ненависним ароматом. Хто зрозуміє серце закоханої жінки?! Важливе не це: свого часу Цвяха було позначено, щоб руда Меліс могла знайти «перевертня», де б той не виявився. Не зайва обережність, з огляду на властивість мисливця розтягуватися гармошкою в найбільш невідповідний момент. Зараз «реп’ях» дуже придався. Коли історія з півнем відпущення добігла проміжного фіналу, а надворі остаточно смеркло, з’ясувалося: маг і не збирається повертатись.

Загуляв? «Перевіряє здогад», як заявив, ідучи, напарникові, що ніжився в ліжку? П’є гірку, ображений на Меліс?!

Качається під тином у подобі дитини?!

Умовити відьму взяти участь у пошуках виявилося дуже просто. Головне було перечекати, поки руда зійде сходами гордині на галерею згоди. Ніколи! Та щоб він пропав, мерзотник! Нехай його Нагляд Сімох шукає! Хто, я?! Швидше голову виголю, обмажуся дьогтем, обкачаюся в пір’ї і… Ну, хіба що виключно з поваги до вас, майстре Андреа! Ходімо мерщій, уже зовсім темно… Я його, сучого сина, у пітьмі зачую, він тарганами смердить!

Вони йшли в супроводі слуги зі смолоскипом. Можна було обійтися без зайвої помпезності: «вороняче баньши» чудово прозирало крізь будь-яку пітьму. Та й зелені очиська Меліс світилися, як у тхора на полюванні. Але тут затявся Леонард Швелер. Став стіною і нікуди не пускав, поки Цетинка кульгала до брата, Шишмар бігав у дім топталів Воротняків, а стара Воротнячиха виділяла «благодійникові» молодшого онука в супровід. Тепер неймовірно гордий онук тупотів попереду, здіймаючи над головою смолоскип. Тупотів хлопець чудово, позначалася спадковість, а світив кепсько.

Вулички-завулки спліталися щільним ятером.

Три рибки пливли крізь тенета, проникаючи всередину.

За мостом, ближче до центру міста, зробилося гамірно. Голодні, але щасливі ятричани готувалися гідно завершити Пісний Четвер. У багатьох очі палали яскравіше, ніж у відьми – не запалом пошуку, а передчуттям нічної обжерливості. Ліхтарники з довгими тичками запалювали на стовпах лампади-фітільєри. У сквері Трьох Судових Органів співали пісні на вірші славного Адальберта, здебільшого застільні. Теж, видно, готувалися. Великий поет насолоджувався власною величчю з висоти постаменту, густо прикрашений голубами й воронням. Слава вимагає жертв. Малефік це розумів краще за інших. Меліс ішла, як по струночці, начхати їй було на метушню, зате чаклун страждав за двох. Його впізнавали, здоровкалися, прославляли та звеличували. Надягати личину ліньки було, а відповідати кожному – язик заплітався. Спина боліла від поклонів.

Андреа гукнув хлопчині зі смолоскипом, щоб відійшов подалі, зітхнув з полегшенням.

Без підсвічування тягар слави не так натирав шию.

– Ви впевнені, що не схибите, голубонько? – чаклуна збентежило, що відьма рушила через площу до громаддя шапіто. – Вистава вже скінчилася. Чи ви до аустерії? Таж до кінця посту там глухо…

– Кривдите, пане. Ось він, тарган поганий, чую…

Мускулюс вдовольнився відповіддю і замовк.

Він звузив «вороняче баньши» до мінімуму, а там і зовсім закрив: площа непогано освітлювалася ліхтарями на конопляній олії. Гуляти краще, дивлячись на обоє очей, даних від народження, не вдаючись до магії. Навіть відкрите на чверть, використовуване не за прямим призначенням «вороняче баньши» давало перешкоди. На самім краєчку зору, де в звичайних людей миготять кольорові плями, чаклунові ввижалася тінь. Маленька, гнучка, безформна, тінь кралася вздовж стін, поринала в скупчення інших тіней, щоб незабаром виплисти в найневідповіднішому місці та продовжити шлях. Чаклун зарікся потурати цікавості, проте відволікався. Намагався спіймати тінь на помилці, розгледіти докладніше й щоразу терпів крах. Складалося враження, що Ятриця пронизана дзвінкими нитками-невидимками, а тінь навмисно рухається дурнуватим зиґзаґом, щоб не зачепити жодної, не зчинити дзвону на сполох.

По суті, якщо дивитися з розумом і талантом, у будь-якому місті вночі можна виявити юрби предивних тіней.

Вистачить на тисячі похмурих балад.

Біля цирку Меліс, схоже, втратила слід. Пирхнула, потягла носом і рушила навколо шапіто. Шаркаючи по брущатці, чаклун похмуро міркував: чи не взяти пряму участь у розшуку? Ні, надто обтяжливо. Якби Фортунат Цвях зараз замислив які-небудь чари, можна було б піднятись у Вишні Емпіреї та відстежити коливання мани. Але підноситися духом посеред площі, поруч із наметом «Цирку виродків»… Та й чарів Фортунат цілком міг не творити. Навіть швидше за все, не творив. А підрахувати мана-фактуру, як це зробив Мускулюс за свого першого візиту до відьми, вдавалося лише в межах прямої видимості. Яка тут, до Нижньої Мами, видимість! Пряма, крива…

– Загубили, пані?

Те «пані» пролунало чомусь як «квочка».

– Зараз, зараз…

З тильного боку шапіто, ближче до 3-го Добропорядного, де жили дзвонарі, здебільшого глухі, циркачі облаштували ціле похідне містечко. Винаймати помешкання в готелі було для них задорого. Та й власник будь-якого готелю впав би без тями, якби до нього з’явилася проситись на постій різношерста юрба фіглярів на чолі з грайливим китоврасом. У «Дружині коннетабля» чи, припустимо, в «Гептамероні», пансіоні з безкоштовними булочками вранці, мешкали власник цирку зі скарбником. Підраховувати втрати-прибутки-збитки та розписувати платню «по головах» краще без зайвих свідків, щоб уникнути ексцесів. Артисти – родзинки програми й дрібна «тирса» – задовольнялися наметами, кибитками та фургонами. У найгіршому разі – теплою ковдрою біля багаття. Потріскування дров у вогнищі, булькотіння казанів із вечерею, регіт, крики та лайка; хто ірже, хто укхає

1 ... 59 60 61 ... 83
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шмагія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шмагія"