Читати книгу - "Лагідний янгол смерті"

втримувала мене сильною рукою. Чи була та койка ширша за цю? Напевно, була, але не набагато. Але й Даша була ширша за Гулю в декілька разів.

А Гуля вже спала, лежачи на животі і повернувшись обличчям до мене. На столі догоряла спиртова таблетка — її вогник зменшився до розміру сірникового полум’я і ось-ось збирався погаснути.

Я тихенько підвівся, намагаючись не розбудити Гулю. Заліз на верхню полицю і ліг на спину. Втупившись у темряву дерев’яної стелі, раптом помітив тонку щілину, крізь яку намагалася зазирнути в наше купе далека зірка. Я хотів придивитися краще до цієї зірки, звів голову — і загубив її. Стеля тепер здавалася суцільною. Я знову опустив голову і заснув, заколисаний ритмічним шумом потяга.

57

Коли я прокинувся, то тільки по лезу сонячного світла, що проникало до купе через щілину в стелі, збагнув, що прийшов ранок. У цьому сонячному лезі комашилися тисячі пилинок.

Я подивився вниз із висоти своєї полиці. Петро ще спав — забився у куток. Гуля сиділа за столом — я бачив тільки її руки. Подивився навпроти — Галя лежала на спині, підтягнувши підстилку під підборіддя. Її очі були розплющені. Вона дивилася у стелю.

— Ну що, доброго ранку? — сказав я, підводячись на лікті.

— Доброго ранку, — повернулась до мене Галя і відразу заглянула вниз, під свою полицю. — Петю, прокидайся!

Я зістрибнув униз. Погляд мій упав на те місце, де зазвичай буває вікно. У розсіяному тьмяному світлі я помітив якийсь квадрат на дерев'яній стінці над столом. Я підійшов ближче, нахилився і, зрадівши своєму відкриттю, голосно гмикнув. Переді мною було вікно або принаймні віконниця, забита ззовні щитом. Я навіть побачив кінчики двох цвяхів, якими прибили цей щит. Енергія, накопичена під час сну, потребувала виходу, і я попросив Гулю посунутися до стінки купе, а тоді заліз на нижню полицю та вдарив правою ногою у дерев'яний щит. Дошки тріснули, але щит не піддався.

— Ти чого? — Петро стривожено підняв голову.

Я ще раз щосили вдарив ногою по щиту, і миттю ще одна смуга світла пронизала купейний простір. Це була широка горизонтальна смуга; вона перерізала лезо світла, що падало зверху. Після третього удару щит із тріском відлетів від вагона і залишився десь позаду, а нам у віконницю засвітило сонце — засвітило так яскраво, що всі ми замружилися, а Петро навіть затулив очі рукою.

Для мене поєднання стукоту коліс і прямого сонячного світла здалося музикою. Я бавився із сонцем, не відвертаючись і не затуляючи очей долонею. Очі були заплющені, але міць сонця потрапляла крізь стулені повіки і народжувала химерні кольорові плями. І нове повітря, що увірвалося до вікна, вимело до крихти всі запахи купе, замінивши їх на свіжий і вологий аромат моря.

Коли хвилин за п'ять ми вже розплющеними очима подивилися у вікно, то побачили, що їдемо вздовж берега, вздовж Каспію — то трошки піднімаємося над ним, то наближаємося майже до крайки води. Краса побаченого затягувала нашу мовчанку.

Вікно виявилося не єдиними нашим відкриттям за цей ранок. Під нижніми полицями вже в сонячному світлі ми знайшли коробку з посудом, ложками і виделками, примус і пляшку гасу, чотири старі верблюжі ковдри з витертими східними орнаментами. Уже згодом я помітив, що в туалеті, на стінці, яка одночасно правила за двері до вантажної частини вагона, чиясь рука приклеїла портрет Пушкіна, напевно, вирізаний зі старого «Огонька».

Було ясно, що ми — не перші мешканці цього вагона, і ми сповна відчули вдячність до наших попередників. Усе, що ми знайшли протягом цього ранку, було ретельно почищене і складене. Навіть примус блищав міддю так, наче ним ніколи не користувалися.

«Ми заплатили за вагон-люкс», — подумав я, згадавши про долари, які довелося віддати в обмін на вагон. Тепер виявилося, що вагон був того вартий.

Петро вміло заправив примус гасом, накачав його й запалив.

— Ти пробач мені за вчорашнє, — сказав він по-російському, і я збагнув, що він справді почувається винним. — Це все тютюн... Не той тютюн...

— Це взагалі не тютюн! — голосніше, ніж зазвичай, промовила Галя сердитим голосом. — Ти наркотиків накурився!

Петро обшукав поглядом купе. Я зрозумів, що він шукає, дістав із-під столу пакет. Напарник зачерпнув долонею «тютюн» і підніс його до очей.

— Тю! — тільки й сказав він, хитнувши головою. Потім вистромив долоню у проріз вікна, і «тютюн» розвіяло вітром.

— Отакої! — сказав він сам до себе. Потім знову подивився на мене. — Усе одно перепрошую, Колю. Я вже й не пригадаю, що вчора патякав...

— Нічого, — я махнув рукою.

Галя вже прилаштувала на примус казанок із водою. Стояв він не дуже твердо на пласкій ґратчастій підставці — добре, що посередині підставки був круглий отвір: нижня півсфера казанка на два-три сантиметри сідала в цей отвір, надаючи конструкції відносної стійкості.

Гуля дрібно нарізала на столі паличку сушеного м'яса. Я з цікавістю нахилився до м'яса.

— Це водій дав, баранина, — Гуля кивнула на пакет, який лежав у неї під боком на полиці. — Суп буде.

Затишок тривав. Я позирав у вікно, на море, над яким підіймалося сонце. На виноградники, що раптово вклинились у вузький простір поміж вагоном і морем. Потяг рухався без поспіху, тому була змога уважно роздивитися все, повз що ми проїжджали. Я з цікавістю спостерігав за двома жінками в чорному, які обприскували виноград, потім за човном, на котрому двоє пацанів відпливали від берега порибалити. Їхні весла розмірено опускалися на воду.

— А як ти гадаєш, Колю, як із цим піском варт учинити? — пролунав за моєю спиною голос Петра.

Я знизав плечима. Подумав — запитання тільки звучало просто.

— Чесно кажучи, не знаю, — зізнався я. — Ясно, що його треба якось розумно використати... Але ж країна велика, а піску мало...

— Мало, — кивнув Петро. — Замало.

Я озирнувся і побачив, що тепер уже він глибоко замислився.

— Якби його потрошку в дитячих садках розсипати, як полковник пропонував? — задумано промовив він, потім почухав рукою потилицю, провів пальцями вниз уздовж вусів, наче підрівнюючи їх. — Усе одно на всю Україну не стане... Може, полковник щось виметикує? Там кебетних людей чимало працює, в СБУ. І якщо вони цим раніше переймалися, то, вочевидь, знали — для чого...

— Так, полковник, напевно, щось уже придумав, — на