Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий"

— Ну, зрештою так і сталося. Але сіл на нашому шляху не було. Були все більше вовкулаки, хробаки, оце тільки перед греблею вже… Недалеко звідси… Та й то я б їх нізащо не залишила. Тепер серце краєцця, як вони там, чи не ображаюць їх… Але й до Руїни вести… Лесик мав рацію… Він завжди виявлявся правим. Я з ним стільки сперечалася, а потім виявлялося, що треба було робити так, як він казав. У нього є таке чуття — він ніби бачиць небезпеку. Чи чує — не знаю…

— Яку небезпеку?

— Будзь-яку. Просто завжди знає, де безпечно, а де ні. Ми от у цей ліс тільки зайшли, там взагалі нічого… Ну, ліс як ліс… А він каже, туди не підемо. Там небезпечно. Діти й слухаць його не хотіли. Це я вже просто знала, шо він даремно не казатиме, шо це він не боїцця, а знає… Він взагалі нічого не боїцця…

— Відчайдух?

— Та ні… Він дуже обережний. Але не боїцця нічого. Хоча просто так на небезпеку не полізе. Він стільки разів нас рятував!..

— Обережністю чи хоробрістю?

— Як коли. Коли обережністю, коли хоробрістю…

— А як же він чує небезпеку?

— Не відаю… Він… Ну, наче от у небезпеки є запах чи шо… Я ше коли його перший раз побачила… Він підійшов до галявини й зачаївся. Я думала, від мене ховаєцця, а він мене взагалі не бачив. От я йому не небезпечна, то він мене й не бачив. А материнка… Він ніколи раніше материнки не бачив. Стрибунців бачив, а материнки — ні, думав, вони самі собою народжуюцця, як цуценята… І от не знає, шо то за кущ росте, а на галявину не виходиць… Як він тоді зміг утекти від них — просто чудо якесь. Їх так рясно, знаєте, материнка ж його все одно бачила. Тільки він не виходиць та й не виходиць на галявину… Вона й той… Як випустиць на нього всіх своїх стрибунців!.. Аж я злякалася. А шо я могла йому помогти?.. А він їх поводив за собою, а потім прибіг на галявину вже з іншого краю і зрубав материнку. Просто здогадався, шо так треба зробити. Він і не знав, шо всі стрибунці після цього вкоріняцця… Просто здогадався… Відчув…

З кожним Лелиним словом Лисий усе більше сердився на себе. Старий Інженер не раз попереджав його: «Ніколи й нікому не кажи про це своє вміння. Тільки ти один повинен знати про це». І ще він казав: «Ніколи й ні за яких умов не розмовляй з людьми, яких ти не знаєш». І цю заборону він порушив. І от тепер уже ці двоє все про нього знають. Не знають тільки одного: що йому треба в Руїні. Але яке це має значення, якщо він усе одно зараз прикутий до ліжка. Раз уже Леля не сидить поруч, то, мабуть, і зброї під ліжком немає. Отак: голий, беззбройний, немічний, обдурений, ошуканий, зраджений…

Від безсилля на очі навернулися сльози. Поки вони в хаті й не сплять, він нічого вдіяти не може. Ждати наступної ночі? Ні. Вже зараз так хочеться їсти… Треба їсти, бо інакше звідки ж візьмуться сили?

Згадався вчорашній борщ. Потім згадалася шинка, яку він поклав у знайдений в коморі підземників заплічний мішок. Мішок повинен бути десь тут. Якщо зброя під ліжком, то чи не там же й мішок?

Шинка вже була не зовсім свіжа — хоч у коморі вона зберігалася й холодній, але ж потім майже два дні в теплі… Її, щоправда, добряче підморозило позавчора, але ж потім знову два дні в теплій хаті… Якщо відкраяти тоненький шмат — у півпальця, то за ним буде рожеве й соковите м'ясо — ніби не свіже, але насправді цілком придатне до вжитку. Як же її дістати? Треба «прокидатися».

Раптом Лисий усвідомив, що думки про їжу геть відволікли його увагу, й він пропустив чималий шмат розмови між Інженером і Лелею.

— …там уже майже нічого придатного немає. Тому й перестали ходити. Раніше більше було. В перші кілька років після того, як люди пішли з міст, тут цих мародерів вешталося по двадцять душ на день.

— А хто такі мародери?

— Так називали тих, хто тягнув рештки цивілізації з Руїни…

— А що таке цивілізація?

— Цивілізація?.. Як же тобі пояснити… Це все те, що люди створили, — суспільство, техніка, джерела енергії, книжки… Словом, усе…

Головне, дочекатися, коли вони вийдуть з кімнати. Лисий відчував, що тепер, незважаючи на голод, у нього достатньо сил, щоб дістати з-під ліжка зброю і напнути тятиву…

Настала мить

І він дочекався.

Розмова Лелі з Інженером лишилася незакінченою. Мабуть, дівчинка так була збентежена розповіддю старого, що й запитань сформулювати не могла. Вони ще кілька хвилин посиділи мовчки, потім старий підвівся й промовив:

— Гаразд, ти ще трохи подоглядай свого друга, а я піду попораюся на городі. А як хочеш, то ходімо зі мною. Твій Лесик, здається, вже переборов хворобу. Ти тепер не дуже йому потрібна.

— Добре, — озвалася Леля.

— Візьми он кошика — може, щось уполюємо на городі. Здається, кілька огірків уже повинно визріти.

Двері за ними зачинилися, і Лисий сів у ліжку. Одразу запаморочилося в голові, все в очах попливло. Але хлопець швидко опанував себе і зліз із ліжка. Дерев'яна підлога була прохолодною, хоча в хаті й було досить гаряче. Він обережно, пам'ятаючи попередню спробу, нахилився й зазирнув під ліжко.

Підлога під ліжком була охайно вимита. Просто перед ним лежали рядком арбалет, колчан зі стрілами, заплічний мішок і шабля, яку він навіть не одразу впізнав — вона була довша, ніж та, яку хробак затягнув під землю. Ця теж дісталася йому під землею — в Орлиному лісі — але була для нього задовга. Треба звикнути. Втім, це потім. Зараз звикати ніколи. Вони можуть будь-якої миті повернутися.

Серце шалено калатало. На скроні голосно пульсувала кров. Лисий взяв арбалет, колчан і шаблю, поклав їх на ліжко й швидко ліг сам. Головне — заскочити їх зненацька. Щоб вони не очікували, щоб не встигли підготуватися до його нападу.

Поцілити Лелю буде нелегко. Лисий знав, яка вона спритна. Тому тільки раптовість нападу може дати результат. Про Інженера він нічого не знав. Скидалося на те, що старий не дуже спритний. Він ніколи не робить швидких рухів, завжди спокійний і стриманий. Отже, спершу мала зрадниця. Зрештою, це вона — головний ворог. Інженер йому