Читати книгу - "Катріона"

— Ну й чудово, — кинула вона, і ми мовчки пішли далі.

Якось моторошно брести вночі безлюдною дорогою і чути тільки свої кроки. Спочатку, я думаю, в наших серцях таїлася неприязнь, але темрява, холод і тиша, яку тільки зрідка порушували півні та собаки, незабаром зламали наше самолюбство; щодо мене, то я радо скористався б з першої-ліпшої нагоди для розмови.

До світанку пішов теплий дощик і змив усю паморозь під ногами. Я хотів накинути на плечі Катріони свій плащ, але вона роздратовано сказала, щоб я залишив його собі.

— Не надіну, — промовив я. — Цей неотесаний юнак, що стоїть перед вами, вже звик до всякої погоди, а ви тендітна, вродлива дівчина! Люба, невже ви хочете, щоб я згорів од сорому?

Вона безмовно скорилася, і в темряві я на якусь мить затримав у неї на плечі руку, ніби обіймаючи її.

— Треба бути терпеливішою до свого друга, — сказав я.

Мені здалося, що вона трохи притиснулась до моїх грудей, а може, це було тільки в моїй уяві.

— Ваша доброта безмежна, — відповіла Катріона.

Далі ми знову пішли мовчки, але тепер усе різко змінилось. Я відчув себе щасливим безмежно; щастя зігрівало серце, пестило душу.

Дощ уже перестав, коли ми вранці прийшли в місто Дельфт. Уздовж каналу красиво вимальовувались червоні будинки з гостроверхими дахами. Служниці вже витирали й скребли щітками шосе. З сотень димарів валив дим, і я подумав, що час і поснідати.

— Катріоно, — звернувся я до дівчини, — у вас, здається, лишився шилінг і три бобі?

— Вони вам потрібні? — спитала Катріона, передаючи мені гаманець. — Хотілося б, щоб там було п'ять фунтів. Навіщо вони вам?

— А чого ми йшли всю ніч, наче двоє жебраків? — спитав я. — Тільки тому, що в цьому нещасному Роттердамі у мене вкрали гаманця з грішми. Тепер я можу говорити про це, бо сподіваюся, що найгірше минулося, хоч попереду у нас ще довгий шлях, поки ми дістанемось туди, де я зможу одержати гроші. Коли ви не купите шматок хліба, нам доведеться йти голодними.

Дівчина глянула на мене широко розкритими очима. При ранковому світлі вона здавалась блідою од перевтоми, і я відчув докори сумління за неї. Дівчина ж голосно засміялась і вигукнула:

— Ой, лишенько? Виходить, ми жебраки! І ви теж? Як мені хотілося б цього! Я страшенно рада, що можу купити вам сніданок. Але було б набагато краще, коли б мені довелося танцями заробляти вам сніданок. Сподіваюся, що тутешні мешканці не бачили наших танців і добре платили б за розвагу.

Я ладен був розцілувати її за такі слова. Чоловіків завжди чарує мужність жінки.

Ми купили собі молока у селянки, яка щойно приїхала в місто, а в булочній — ще теплий, пахучий хліб, який і з'їли дорогою. Від Дельфта до Хега рівно п'ять миль, і дорога пролягає чудовою, затіненою деревами алеєю, по один бік якої — канал, а по другий — багаті випаси для худоби. Так, це було справді гарне місце.

— А тепер, Деві, — подивилась мені у вічі дівчина, — скажіть, що ви робитимете зі мною далі?

— Саме про це нам і треба поговорити, — відповів я, — і чимскоріше, тим краще. В Лейдені я роздобуду гроші, з цим буде гаразд. Але як бути з вами до приїзду вашого батька? Учора ввечері мені здалося, що ви не хотіли б розлучатися зі мною.

— Вам не тільки здалося, — мовила дівчина.

— Ви дуже молода, — вів я Далі, — та і я теж. А це найгірше. Як нам влаштуватися? Хіба що видати вас за свою сестру?

— А чому б і ні? — підхопила вона. — Тільки б ви погодились.

— Хотілося б, щоб так і було! — вигукнув я. — Я був би найщасливішою людиною в світі, коли б мав таку сестру. Але й тут перешкода, бо ви Катріона Драммонд.

— А тепер стану Катріоною Бальфор, — зауважила вона. — Хто знатиме? Тут усі чужі.

— Ви думаєте, що можна так зробити? — спитав я. — А от мене це непокоїть. Мені не хотілося б давати вам недобрі поради.

— Давід, крім вас, у мене тут немає друзів.

— Біда в тому, що я надто молодий, щоб бути вашим другом і давати поради, яких ви слухалися б. Я не бачу іншого виходу і все ж повинен застерегти вас.

— У мене не лишається вибору, — сказала дівчина. — Мій батько повівся зі мною негарно, і це не вперше. Мене кинули вам на руки, наче мішок з борошном, і я повинна подбати насамперед, щоб було добре вам. Якщо ви хочете забрати мене — це було б дуже добре, якщо ж ні… — вона обернулась і взяла мене під лікоть, — Давіде, я боюсь.

— Однак я повинен застерегти вас, — знову почав я, але одразу згадав, що гроші мої і не слід виказувати надмірну скупість. — Катріоно, — вів я далі, — тільки зрозумійте мене правильно: я намагаюся виконати свій обов'язок щодо вас! Я їду в це незнайоме місто, щоб жити там одиноким студентом, а тут несподівано виявляється, що ви можете трохи пожити зі мною, бути начебто моєю сестрою. Сподіваюсь, ви розумієте, моя люба, що мені дуже й дуже хочеться бачити вас коло себе.

— Так я й буду у вас, — підхопила вона. — Значить, вирішено.

Я знав, що обов'язок вимагав від мене говорити ясніше, і добре розумів, що це було найбільшою плямою на моєму сумлінні, за яку, на щастя, мені не довелося розплачуватись дорогою ціною. Раптом пригадалося, як її налякали слова про поцілунки в листі Барбари. А хіба я міг бути сміливішим, хоч усе й залежало від мене? Крім того, я справді не бачив іншого виходу. Та й мої почуття штовхали мене на цей крок.

Тільки-но ми проминули Хег, як Катріона почала шкутильгати і далі ледве йшла. Двічі вона відпочивала, мило перепрошуючи мене, називала себе недостойною дочкою гірського краю та своїх предків, журилася, що завдає мені клопоту. Виправдовувалась вона тим, що, мовляв, не звикла ходити взутою. Я порадив їй роззутися, скинути панчохи і йти босоніж, але дівчина звернула мою увагу на те, що тут жінки навіть польовими дорогами ходять взутими.

— Я не повинна ганьбити свого брата, — зауважила вона і всю дорогу була весела, хоч і дуже бліда.

Та от, нарешті, і місто. Ми зайшли в сад, посипаний чистим піском, над головою склепінням перепліталися віти дерев, трохи нижче розрослися дбайливо підстрижені кущі, і всю цю природну красу доповнювали алеї та альтанки. Катріону я лишив у саду, а сам пішов до