Читати книгу - "Пан Ніхто"

А моя особа, між іншим, мала далеко не блискучий вигляд. Костюм не те що зовсім непристойний, але таки пожмаканий, і комір білої сорочки, певно, втратив свіжість. Пан Тоцці, як свідчила табличка, був адвокатом, отже, слуга, мабуть, подумав, що я прохач і прийшов до господаря в якійсь марудній судовій справі.

— У мене зустріч із паном Тоцці, — наполягав я.

— Це неможливо, — сухо відказав прислужник. — Пан зараз у суді. Він не міг призначити вам зустріч.

Від хазяйської самовпевненості цього слуги я просто казився, але коли треба, я міг бути і терплячим.

— Коли, гадаєте, він може повернутися?

— Не знаю, — так само сухо промовив прислужник і просто перед моїм носом зачинив свіжопофарбовані двері.

Отже, мені не лишалось нічого іншого, як улаштуватися на терасі кафе, замовити собі якесь питво і чекати. Якщо пан Тоцці справді пішов до суду, він мусить повернутися. Якщо ж, усупереч твердженню слуги, він удома, то повинен коли-небудь вийти.

Близько десятої години я спробував про всяк випадок повторити операцію. Цього разу прислужник ледь прочинив двері і, не чекаючи моєї репліки, пробурчав:

— Ні, пан Тоцці ще не повертався. І хряпнув дверима.

Тим-то я сиджу й чекаю. Не можу навіть переглянути план міста, що його придбав на вокзалі, бо треба пильнувати зелені двері. Мушу повністю віддатися мистецтву — нічого не робити, зовсім нічого, навіть не псувати собі нерви й не думати про те, що сьогодні понеділок і що цей утрачений понеділок може сплутати все на світі.

До сусідніх столиків сідають люди, випивають чашечку кави і йдуть собі. Натомість приходять інші. Моя кава, певно, зовсім прохолола. До того ж це вже третя чашка, через те я замовив мартіні, намагаючись не зводити ока з темного прямокутника дверей. Або ввійде, або вийде. Питання тільки в тому — коли? Авжеж, коли нарешті?

Час од часу повз мене із рипучим торохтінням пропливає моторний човен, і тоді вода в каналі закручується важкими хвилями, а напівзогнила тераса погрозливо розхитується.

Десь близько першої я помічаю чоловіка середнього віку, в темному смугастому костюмі, з плескатою текою під пахвою, що зупинився коло будинку навпроти. Не встиг він підняти руку до дзвоника, як я вже лишив на столі заздалегідь наготовлені гроші і хутко подався через майдан. Я поспішав щосили. Юрма ще й досі метушилася поміж яток, і, поки я проклав собі шлях і дістався до дверей, чоловік уже ввійшов. У свою чергу, я натис кнопку. Прислужник з'явився тільки після другого дзвінка і лише для того, щоб одразу ж зникнути.

— Заждіть-но… — застережливо проказав я, спритно просунувши черевика у щілину між дверима й одвірком.

Слуга з неприхованою зневагою глянув на мій нахабний черевик, що зашкодив йому виконати лакейський обов'язок. Черевик справді давно вже не бачив щітки.

— Заждіть-но, — повторив я. — Негайно передайте своєму хазяїнові, що його хоче бачити пан Анрі з Бордо.

— Тільки тоді, як зачиню, — зверхньо проказав прислужник.

Нічого не вдієш, я прибрав ногу і приготувався чекати, бо підозрював, що цей тип від злості баритиметься найменше чверть години, перш ніж доповість. Добре, що дзвоник поруч.

Але скористатися дзвоником не довелось. Невдовзі слуга відкрив так само неприязно, але вже примирливіше, завів мене у прохолодний мармуровий передпокій старого будинку.

Пан Тоцці зустрів мене в кабінеті, привітно вигукнувши французьке «здоров, давній друже!», обома руками щиро потис мою правицю і взагалі виявляв надмірний ентузіазм, якщо зважити, що хвилину тому навряд чи знав про моє існування. Коли ж слуга вийшов, повне смагляве обличчя господаря враз прибрало серйозного, навіть трохи заклопотаного виразу. Він звів на мене мляві оливкові очі

Я волів би сказати, що коли була домовленість, її слід дотримуватися, і якщо у пана Тоцці доволі вільного часу, то це ще не дає підстав марнувати час інших. Але досвід навчив мене тримати при собі репліки, од яких немає користі.

— Я прийшов од Мартена. Він знову овдовів.

Вістка про лихо, яке спіткало незнайомого Мартена, не дуже засмутила пана Тоцці. Він машинально кивнув, неначе іншого не сподівався.

— Гаразд, гаразд, зробимо для бідолахи все, що в наших силах, — якось неуважно відказав господар, з чого можна було зробити висновок, що він збирається чи то знайти нову дружину для бідолахи Мартена, чи то воскресити небіжчицю.

Замість того пан Тоцці підійшов до полиць з книгами, видобув грубий том, просунув руку в отвір, і полиці тихо розійшлися, відкривши дверцята секретного сейфа. Господар одімкнув сейф, не довго шукаючи, дістав чималенький пакет, потім знову замкнув сейф, повторив усю маніпуляцію. І тільки після того, як полиці стали на місце, подав мені конверт. Я розірвав його і витяг бельгійський паспорт. У паспорті на ім'я Альбера Каре була вклеєна моя фотографія. То не моє ім'я, та хіба це так важливо? Я ніколи не мав справжнього імені. В конверті я знайшов інші документи — ведійські права на ім'я того ж таки Альбера Каре, якісь квитанції, а також чималу суму грошей в італійських та бельгійських банкнотах. Поки я нашвидку розкладав усе це по кишенях, пан Тоцці провадив байдужим службовим голосом:

— Зараз я одішлю прислужника і дам вам валізу з речами. Ви можете доїхати катером до площі Святого Марка, це третя зупинка звідси. Раджу оселитися в готелі «Луна»[1], я зразу ж замовлю вам номер по телефону. Гадаю, що це все.

Як на мене, це зовсім не все. Одначе для пана Тоцці тими словами вичерпувалося його завдання.

— Та сідайте ж… — схаменувся він.

Хазяїн вийшов у коридор, і за хвилину я почув його розмову з прислужником. Невдовзі він повернувся, несучи невелику гарну валізу:

— Ось ваш багаж. Мабуть, можете йти.

Пан Тоцці мовчки провів мене до дверей. Перш ніж попрощатися, він побажав мені удачі своїм безбарвним голосом, але втримався від висловлювань на взірець «до побачення». Я також. У цього чоловіка дуже неприємний прислужник.

________

Зовні готель «Луна», попри свою романтичну назву, видався мені непривабливим. Однак перше враження іноді вводить в оману. Похмурий, поїдений вологою фасад приховував витончені салони з мозаїкою і дорогими килимами, мармурові сходи, світлі кімнати з сірими шпалерами, дорогі меблі й ванни з блакитного фаянсу. Одну з тих кімнат, з вікнами на сусідні старовинні палати, замовлено для пана Альбера Каре.

Я швидко роздягнувся і став під душ, аби перевірити, як холодна вода тамує головний біль. Потім дістав з валізи чисту сорочку, новий сірий костюм і чорні черевики, вдягнувся, розклав