Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

для даного моменту (правда, протягом найближчого часу ця обстановка може змінитися) склалася настільки сприятливо, що є шанси на перемогу повстання найближчим часом»[499].

Звісно, позицію «лівака» Г. Пятакова відразу атакували праві, доводячи, що у питанні повстання слід виявляти обережність, витримку і, навіть, у разі потреби — в інтересах тієї ж світової революції — гальмувати стихійні виступи.

В аналітичній співдоповіді М. Скрипника, одного з найстаріших, найдосвідченіших і найавторитетніших партпрацівників, були піддані критиці недолугості й помилки в питаннях тактики як «лівих», так і правих. М. Скрипник прямо заявив: «Ми повинні однаково відкинути і розуміння тов. Пятакова, що повстання, яке ми готуємо на Україні, буде обумовлене саме мірою організації бойових сил робітників і селян в самій Україні (і, скоріше всього, буде передувати революції в Німеччині і Австрії). Ми повинні також відкинути і пропозицію Епштейна — вести свою підготовчу роботу, виходячи з того розуміння, що ми повинні будемо виступити тільки у відповідь на виступ австрійського і німецького пролетаріату…»[500].

Разом з тим не можна не звернути уваги на те, що при всій гнучкості, дипломатичності загальна позиція М. Скрипника була значно ближчою до положень доповіді Г.Пятакова, ніж лінії, відстоюваної Я. Яковлєвим. У всякому разі, більша частина промови М. Скрипника була спрямована на критику останньої. Переконує в тому і заключна сентенція другої співдоповіді: «Тепер, товариші, перед нами стоїть важка, вперта, довга і грандіозна боротьба. І тепер нам потрібно в нашій боротьбі поставити своїм завданням об'єднання всіх сил робітничого класу на Україні, згуртування їх навколо нашого партійного прапора, під керівництвом нашої партії, організацію сил робітників і бідніших селян України у військово-революційних комітетах, які діють під політичним керівництвом нашої партії і об'єднані навколо єдиного центру»[501].

Урешті, було ухвалено проект резолюції, запропонований Г. Пятаковим. У документі зазначалося: «Основним завданням партії пролетаріату в даний момент на Україні є… організація збройного повстання робітничо-селянських мас проти їх гнобителів»; «…повстання це може, однак, увінчатися політичною перемогою тільки за тієї умови, що пролетаріат стане на чолі його, що партія пролетаріату доб'ється не тільки ідейного, але й організаційного і військово-технічного керівництва ним…»; «партія повинна боротися під гаслом відновлення необмеженої влади Рад як диктатури робітників, підтриманої біднішими селянами України…»[502].

У такому ж дусі була витримана і резолюція про збройне повстання, запропонована А. Бубновим. Перед більшовицькими організаціями України висувалася ціла низка завдань, головні з яких зводились до наступного: по-перше, проведення агітаційної роботи серед трудящих мас по роз'ясненню мети, значення і перспектив збройного повстання; по-друге, організація мережі військово-революційних комітетів як повстанських органів, підпорядкованих партії, і створення Центрального військово-революційного комітету (ЦВРК) для керівництва підготовкою і проведенням повстання; по-третє, технічна допомога наростаючому повстанню через військово-революційні комітети; і, по-четверте, внесення максимальної організованості й планомірності в повстанський рух, спрямування всіх зусиль на те, щоб не допустити розгрому революційних сил по частинах[503].

Дуже непросто далося ухвалення резолюції „Про ставлення до інших партій”. Врешті, проаналізувавши новітні тенденції, делегати дійшли згоди: „Щодо партії так званих лівих есерів, то необхідно строго відрізняти інтелігентськи-безгрунтовні авантюристичні верхівки партії від селянських низів її.

Процес відділення верхівок від низів нині здійснюється і остаточно встановити взаємостосунки з цією партією можна лише після очистки її від авантюристських лівих верхівок.

…З авантюристами із партії лівих есерів ніяких угод бути не може. Що ж до нової партії лівих есерів, що нині формується, то встановити форми взаємин з нею доручити Центральному Комітету, який буде обраний з'їздом»[504].

Однак у цілому більшовики залишилися в полоні ліво-сектантських уявлень і центральний пункт резолюції було сформульовано в категорично-неприступному вигляді: «Жодні угоди з есерами, меншовиками, бундівцями, українськими есерами, українськими соціал-демократами неприпустимі»[505]. Тут не враховувались дуже складні процеси диференціації, розколів, що характеризували тогочасний розвиток усіх згаданих партій, тяжіння значної, часом переважної їх частини, до лівих орієнтацій, інтересів трудящих.

У резолюції „Україна і Росія” з’їзд висловився за дальше зміцнення дружби українського і російського народів, державного союзу УСРР і РСФРР як головної умови перемоги над силами зовнішньої та внутрішньої контрреволюції.

Відзначивши, що єдність України і Росії, яка склалася історично, створила міцну основу „для єдності боротьби пролетаріату України і Росії” і що окупація республіки німецькими військами має тимчасовий характер, з’їзд підкреслив, що першочерговим завданням партії є боротьба за революційне об’єднання радянської України і радянської Росії[506].

Форум визнав недоцільним подальше функціонування Народного секретаріату і вирішив утворити Центральний військово-революційний комітет[507].

Дискусії, які наповнювали роботу І з’їзду КП(б)У від самого початку, ухвали, що викристалізовувались у їх ході, закладали наріжні камені партійної будівлі, цеглина за цеглиною зводили її остов. Однак увінчали її рішення, спеціально присвячені партійному будівництву.

На спеціальному засіданні доповідь з питання про самостійність комуністичної організації в Україні зробив голова Оргбюро по скликанню з’їзду М. Скрипник. Зі співдоповіддю виступив Е. Квірінг. Обидва запропонували відповідні проекти резолюцій.

Цікаво, що «ліві», які ретельно пильнували за тим, щоб баланс точок зору витримувався і, використовуючи регламентні норми, щоразу домагалися обнародування своєї позиції, цього разу не претендували на окрему співдоповідь. Знаючи загальні орієнтації М. Скрипника, які їх багато де в чому влаштовували, вони вирішили сконсолідуватися навколо позиції надзвичайно авторитетного партійного діяча, у зв'язку з чим предметний розгляд його доповіді і запропонованого рішення у даному випадку набувають особливого сенсу.

Слід звернути увагу, що позиція М. Скрипника порівняно з Таганрогом дещо змінилася. У запропонованому ним проекті резолюції були відсутні слова про «самостійну Комуністичну партію України», хоч і не йшлося про те, що КП(б)У створюється як місцева організації єдиної РКП(б), а, як і на Таганрозькій нараді, фактично декларувалося утворення окремої організаційно осібної Компартії України[508].

У проекті резолюції він сформулював такі головні положення і пропозиції: „Беручи, разом з тим, до уваги: 1) що комуністи всіх країн повинні становити й фактично становлять одну Комуністичну партію з єдиною програмою і єдиним фронтом боротьби за диктатуру пролетаріату, фактичним керівним центром якої є ЦК РКП, і що комуністичні партії окремих країн у ІІІ Інтернаціоналі становлять лише окремі загони;

2) що комуністи України всією своєю діяльністю зв'язані з Російською Комуністичною партією (більшовиків) і цей зв'язок лишається й повинен лишатися надалі, незалежно від тієї чи іншої формальної сторони партійного будівництва;

3) що комуністи України всією своєю діяльністю на Україні повинні підтримувати політику Російської Комуністичної партії, яку вона проводить у Росії і яка основана на передишці й збиранні сил, повинні дотримуватись загальних постанов ЦК і з'їздів РКП, беручи