Читати книгу - "Повернення з зірок"

Хрест, Бета якого була в польоті нашою провідницею, і я стільки разів розпочинав кожен свій день від вимірювань її; згодом я вже робив це зовсім автоматично, заглиблений в інші думки; вона вела нас несхибно, як ніколи не згасаючий маяк порожнечі. Зараз я знову просто-таки відчував у руках тверді металеві важелі, які треба було повертати, щоб ця світла цяточка серед глибокої пітьмиопинилася в центрі поля зору. Ця зірка, одна з найдальніших, не змінилася, коли ми майже досягли мети, й світила весь час з однаковою байдужістю, тоді як Південний Хрест давно розпався й перестав для нас існувати, бо ми занурилися в його глибини, і тоді ця біла цятка, цей зоряний велетень перестав бути тим, чим здавався нам спочатку — викликом; його незмінність довела нам своє справжнє значення, вона була свідченням мізерності наших починань, байдужості порожнечі Всесвіту, з якою ніхто й ніколи не зуміє примиритися.

Але зараз, намагаючись почути подих Ері, я майже не вірив, що так було. Я міг повторювати в думках:

«Справді, справді я там був» — але все одно тепер мені важко в це повірити. Ері здригнулася. Я хотів відсунутися, звільнити більше місця для неї, коли раптом відчув її погляд.

— Ти не спиш? — прошепотів я і нахилився, щоб торкнутися губами її вуст, але вона приклала мені до губ кінчики пальців, якусь мить тримала їх так, потім провела ними вздовж ключиці до грудей, обвела твердь западину між ребер, притиснула до неї долоню.

— Що це в тебе? — прошепотіла вона.

— Шрам.

— Від чого?

— Була одна пригода.

Ері замовкла. Я відчував, що вона дивиться на мене. Вона підвела голову, її очі зливалися з пітьмою, не блищали, і я ледве бачив контур її білого плеча, що підіймалося й опускалося від дихання.

— Чому ти мені нічого не розповідаєш? — шепнула вона.

— Про зірки? — збагнув я. Вона мовчала. Я не знав, що сказати.

— Гадаєш, я не розумію?

Я дивився на неї зблизька, крізь морок, крізь шум океану, який то сповнював, то залишав кімнату, і не знав, як це розповісти.

— Ері…

Я хотів обняти її. Вона вивільнилася й сіла в ліжку.

— Можеш не розповідати, коли не хочеш. Але чому, скажи?

— Ти не знаєш? Справді не знаєш?

— Тепер уже знаю. Ти пожалів мене?

— Ні. Просто боюся.

— Чого?

— Сам добре не знаю. Не хочу цього ворушити. Я нічого не закреслюю. Це, зрештою, неможливо. Але розповідати, по-моєму, значило б замкнутися в цьому. Від усіх, від усього, від того, що є… зараз…

— Я розумію, — тихо промовила вона. Бліда пляма її обличчя зникла, ьона схилила голову. — Ти вважаєш, що для мене це ніщо…

— Ні, ні, — намагався я перебити її.

— Стривай, зараз я скажу. Тс, що я думаю про астронавтику і що я сама ніколи не залишила б Землю, — одне. Але це не має нічого спільного з тобою та зі мною. А втім, має: адже ми разом. Інакше не були б ніколи. Астронавтика для мене — це ти. Ось чому я так хотіла б… але не треба. Якщо все так, як ти кажеш. Якщо ти це відчуваєш.

— Я розповім.

— Але не сьогодні.

— Сьогодні.

Я опустився на подушки. Вона пішла навшпиньках, міліючи в пітьмі. Потягла штору. Зірки зникли, лишилося тільки розкотисте клекотіння Тихого океану. Я вже майже нічого не бачив. Вона підійшла до ліжка, лягла.

— Ти бачила коли-небудь корабель типу «Прометея»?

— Ні.

— Він дуже великий. На Землі він важив би понад триста тисяч тонн.

— І вас було так мало?

— Дванадцятеро. Том Ардер, Олаф, Арне, Томас — пілоти. Ну і я. І сім учених. Але якщо ти гадаєш, що там було просторо, то помиляєшся. Дев’ять десятих маси — це машинна частина. Фотонні агрегати. Склади, припаси, запасна апаратура — під житло припадає зовсім невелика площа. Кожен з нас мав по каюті, не враховуючи загальних приміщень. У середній частині корпусу — штурманська рубка та малі ракети для польотів на небесні тіла, ракети-зонди, ще менші, для збирання коронарних проб…

— Ти був над Арктуром саме в такій?

— Так. З Ардером.

— Чому ви не летіли разом?

— В одній ракеті? Бо це б зменшило шанси.

— Як це?

— Зонд — це охолодження, розумієш? Він наче літаючий холодильник. Місця лише стільки, щоб сісти. Там сидиш у льодовій шкаралупі. Лід тане з боку оболонки і знову замерзає на трубах. Компресори можуть зіпсуватися. Щоб згоріти, досить хвилини, бо назовні вісім, десять або дванадцять тисяч градусів. Якщо це станеться у двомісній ракеті, то мусять загинути двоє. А так — лише один. Розумієш?

— Розумію.

Вона тримала руку на тому ж нечутливому місці моїх грудей.

— Це… сталося там?

— Ні. Ері, може, розповісти тобі щось інше?

— Добре.

— Тільки не думай… цього ніхто не знає. Під її теплими пальцями шрам немовби відтавав, поверталася втрачена чутливість шкіри.

— Як це так? А Олаф?

— Олаф — теж ні. Ніхто. Я їх обдурив, Ері. Я мушу тобі розповісти, надто далеко вже зайшов. Це було шостого року. Ми вже поверталися, але в зоні туманності не можна йти швидко. Це дивовижна картина — чим швидше йде корабель, тим інтенсивнішою стає люмінесценція туманності; за нами тягнувся хвіст, не такий, як хвіст комети, а швидше як полярне сяйво, що розкинулося в глибину неба, в бік Альфи Ерідана, на тисячі й тисячі миль…,. Ардера та Енессона вже не було. Вентурі теж загинув. Я прокидався завжди о шостій ранку, блакитне світло в цей час ставало білим. Якось я почув голос Олафа, він говорив з рубки. Він помітив щось цікаве. Я спустився вниз. Радар показував маленьку пляму трохи вбік від курсу. Прийшов Томас, і ми міркували, що б це могло бути. Для метеора завелике, та, зрештою, метеори ніколи не зустрічаються поодинці. Про всяк випадок ми іще зменшили швидкість. Це розбудило всіх. Коли вони прийшли, я пам’ятаю, Томас жартував, що це напевно корабель. Уже не вперше так говорили. У просторі мусять бути кораблі інших цивілізацій, але легше було б зустрітися двом комарам, яких випустили з протилежних кінців земздої кулі. Ми наздогнали холодну хмару космічного пилу, такого рідкого, що крізь нього неозброєним оком можна було бачити зірки шостої величини. Ця плямка виявилась планетоїдою. Щось на зразок Вести. З чверть більйона тонн, може, більше. Винятково правильної форми, майже