Читати книгу - "Покладіть її серед лілій"

перехрестях, але невдовзі ви ним уже не розпоряджатиметися.

Ці слова змусили його здригнутися. Він похмуро глянув на мене, з притиском загасив сигару і перехилився через стіл до мене.

— Що ви маєте на увазі?

— Бажаєте почути подробиці чи достатньо побіжного огляду? — уточнив я. — Справа погана, як на це не поглянь, але в деталях вона викличе у вас мурашки по шкірі.

— Скільки часу вам потрібно?

— Півгодини; можливо, трохи більше. Крім того, у вас можуть виникнути питання. Тоді, скажімо, годину чи десь так. Але ви точно не нудьгуватимете: це я вам обіцяю.

Нахмурившись, він пожував нижню губу, потім узяв слухавку і скасував три наступні зустрічі.

Я бачив, що йому дуже цього не хотілося. Десятихвилинна зустріч з таким крутим чолов’ягою, як Віллет, приносить сотню, а то й більше баксів — звичайно, йому.

— Говоріть, — сказав він, відкидаючись у кріслі. — Чому ви не зв’язалися зі мною раніше?

— А це якраз частина моєї історії, — сказав я йому і поклав капелюх на крісло. Мав відчуття, що з купівлею нового мені доведеться зачекати. — Останніх п’ять днів я провів у божевільні.

Цього разу мені не вдалося його приголомшити. Він щось буркнув, але вираз обличчя не змінився.

— Але ще до того, як почну, — сказав я, — можливо, ви б повідали мені про стан банківського рахунку міс Кросбі? Уже поглянули на нього?

Він заперечно хитнув головою.

— Управитель банку цілком слушно відмовив мені. Якби він показав рахунок і про це стало відомо, банк утратив би клієнта — а це великі гроші. Але він таки повідомив мені, що була оформлена боргова розписка на пред’явника і гроші страховки зняті з рахунка.

— А він не сказав, коли?

— Невдовзі після офіційного затвердження заповіту.

— То ви написали міс Кросбі й запросили її до себе?

— Так. Вона буде у мене завтра в обід.

— Коли ви їй написали?

— У вівторок: п’ять днів тому.

— Вона вам відповіла?

Він кивнув.

— Не думаю, що вона прийде, однак побачимо.

Я струсив попіл у срібну попільничку.

— Тоді це все. А тепер перейду до своєї частини розповіді.

Я оповів йому, як Мак-Гроу і Гартселл навідали мене. Він слухав, зручно вмостившись у кріслі, й очі його були такі самі непроникні, як пара автомобільних фар. Він не виявив жодних емоцій, коли я описував йому, як ті двоє мене дубасили. Оскільки це відбувалося не з ним, то чого йому було переживати? Але коли я змалював йому появу на сцені Морін, він ледь помітно звів брови і почав барабанити пальцями по столу. Напевно, це був для нього найпромовистіший вияв почуттів.

— Вона відвезла мене в будинок на скелі, розташований на схід од траси на Сан-Дієґо. Сказала, що будинок — її власність: пречудовий куточок, якщо ви любите хатинки, що коштують силу-силенну грошей і достатньо стильні для того, щоби приймати там кінозірок. Ви знали про нього?

Він заперечно хитнув головою.

— Отож, ми просто сиділи й балакали, — провадив я далі. — Вона хотіла знати, чому я нею цікавлюся, а я показав їй сестриного листа. Її це чомусь налякало. Ні, вона не вдавала, а була справді налякана. Я запитав, чи її, бува, тоді не шантажували, але Морін заперечила і сказала, що Дженет, імовірно, просто хотіла завдати їй клопотів. І ще сказала, що Дженет її ненавиділа. Це правда?

Віллет тепер крутив у руках ножичок для розрізання паперів; вираз обличчя зосереджений, очі заклопотані.

— Наскільки розумію, вони не ладнали між собою — але не більше. Ви ж знаєте, як це буває між зведеними сестрами.

Я сказав, що знаю.

Збігло ще кілька хвилин. Тишу порушувало лише цокання настільного годинника.

— Продовжуйте, — нарешті коротко озвався Віллет. — Що ще вона сказала?

— Ви, напевно, знаєте, що Дженет була заручена з хлопцем на ім’я Дуґлас Шеррілл, але вам може бути невідомо, що Шеррілл — темна конячка; ймовірно, шантажист; словом, пройдисвіт. Як стверджує Морін, вона відбила Шеррілла у Дженет.

Віллет мовчав, вичікуючи.

— Сестри влаштували сцену ревнощів, яка поступово перейшла у боротьбу, — продовжив я, — і Дженет схопила рушницю. Саме в цей момент і з’явився старий Кросбі та намагався забрати у неї зброю. І був випадково застрелений.

Якоїсь миті я подумав, що Віллет вискочить з-за столу. Але він стримався, лише сказав утробним голосом:

— Морін сама вам про це розповіла?

— Так: вона хотіла вилити душу. Є ще дещо, що вам неодмінно сподобається. Про перестрілку вирішено було замовчати. Я помилявся, коли стверджував, що свідоцтво про смерть підписав доктор Зальцер: він цього не робив. Це зробила його дружина. За її словами, вона — дипломований лікар, до того ж, друг сім’ї Кросбі. Одна зі сестер зателефонувала їй, тож місіс Зальцер приїхала і все залагодила. Лессвейз, який не справляє враження людини, котра створюватиме незручності багатіям, проковтнув байку про те, що старий Кросбі чистив рушницю і випадково вистрелив у себе. Він повірив на слово. Так само, як і Брендон.

Віллет запалив сигару. Мав вигляд людини, якій пообіцяли пиріг з начинкою, але начинки у ньому не виявилося.

— Продовжуйте, — сказав він, відкинувшись у кріслі.

— З якоїсь причини медсестра на ім’я Ейнона Фрідлендер тоді перебувала в будинку і