Читати книгу - "Промінь"

залишилося шість днів. Зверніть увагу на поточну статистику!

Населення — 512. Щастя — 67 %. Цивілізованість 84 %. Осмисленість 79 %.

— Ми готові почати вплив, — бадьоро почала Еллі.

— Моя черга, — неголосно сказав Денис.

Зранку в нього болів кожний м’яз, і він, як міг, демонстрував свої страждання Славікові. Славік сміявся, називав його ботаном і здохликом, але був настроєний украй доброзичливо. Сидячи на своєму місці в офісі, Славік гриз яблуко, добуте в буфетній, так, що бризки соку долітали до голограми над столом.

— Я за Еллі, — сказала Марго, нагородивши Дениса важким поглядом.

— Я за Дениса, — Славік смачно захрумтів.

Еллі перекосило. Вона різко повернулася до Славіка; той, жуючи, помахав їй рукою.

— Промінь, — Денис закам’янів лицем, не опускаючись до зловтішної посмішки. — Хто здійснює вплив, якщо голоси розділилися порівну?

— Учасник з меншим рейтингом, — відгукнувся штучний інтелект.

Еллі вчепилася пальцями в стільницю — і зламала нігтя. Болісно засичала. Хотіла встати з-за стола, але стрималася. Подивилась на Дениса, неначе запам’ятовуючи його лице, щоб лялька вуду отримала портретну схожість.

— Промінь, — сказав Денис. — Вплив такий: група біологів на кораблі, використовуючи штучний інтелект, опираючись на розробки геніальної дівчинки Мішель, винаходить метод генетичної корекції для продовження життя екіпажу. Кванти житимуть не менше ста років.

Одну довгу секунду Денису здалося, що Промінь зараз скаже: «Вплив суперечить основним умовам експерименту…»

— Прийнято, — сказав Промінь. — Здійснюю.

* * *

Огризок яблука залишився валятися в офісі під столом, і через кілька годин робот-пилосос підібрав його.

У той момент, коли потужний потік повітря відірвав яблучний качанчик од блискучої підлоги, рівень щастя на «Промені» доріс до вісімдесяти відсотків, а осмисленості — до вісімдесяти п’яти. Кошмар їхньої юності — рання смерть батьків — було нарешті подолано. Неначе чорна завіса, що закривала від квантів майбутнє, відсунулася, звільняючи з-під запилюженої бахроми довгі, щасливі майбутні роки: вони збудують і перше поселення, і всі наступні. Вони побачать дітей своїх правнуків. Їхнє життя буде так само довге, як і осмислене.

Ім’я Дениса, і його невдале фото, зроблене в перший день експерименту, піднялося на друге місце рейтингу. Від усвідомлення, як близько перемога, і як важко до неї добратися, Дениса трусило й нудило, наче від грипу.

Він ліг спати серед дня, йому снилося, що він стоїть у люку корабля на вершині пагорба, стоїть без шолома. Вітер торкається його обличчя — чистий, теплий і свіжий одночасно, а навколо росте ліс на схилах пологих гір, зелений і синій, темний і світлий, у гущавині нема ні небезпеки, ні жалю — тільки радість, така відчутна, що її можна підкинути і вловити. «Ми прибули, — перегукувалися в лісі голоси, — ми вернулися… ти вернувся. Ти вернувся!»

Він прокинувся й підтяг до себе телефон: пів на одинадцяту вечора. Він проспав, як убитий, шість годин. У животі скиглив і гарчав невідомий звір, брикався, голодний.

На ходу жуючи засохлий бутерброд з холодильника, Денис вийшов з кімнати. Була одна справа, яку належало завершити сьогодні, і яку він ледь не проспав.

* * *

— Марго, це я. Давай без передмов: у Еллі немає шансів. Я не дам їй перемогти…

Він злегка натис на ручку, і двері зненацька піддались. У кімнаті горіло світло, валялися кинуті речі, пахло застарілим тютюновим духом — Марго курить, чи що?!

— Агов, — заходити без дозволу в чужу кімнату він не був готовий навіть тепер, навіть після всього, що сталося. — Марго?

У ванній кімнаті горою валялися рушники на підлозі, один був розірваний на стьожки. Вона що, і справді збиралася вішатись?!

Денис відступив. Він був такий упевнений, що Марго у себе в кімнаті, що тепер, коли її тут не виявилося, на секунду розгубився. Ці стьожки, білі стьожки з махрової тканини його спантеличили. Він згадав Славікове тіло в басейні — розслаблене, лицем униз…

Треба було її знайти — негайно.

У буфеті Марго не виявилося. На столах валялися кинуті упаковки, від стрічки транспортера — або зі сміттєвого відсіку — відчутно тягло гнилизною. Через п’ять днів сюди не можна буде зайти — свинюшник.

— Марго?!

Її не було в басейні. Вона не втопилася — поки що. Стрибаючи через ґанкові сходи, Денис повернувся в будинок. Натиснув на кнопку ліфта, не став чекати, побіг по сходах на третій поверх…

І почув голос в офісному залі — хрипкуватий, безпристрасний, швидкий. Марго немовби виголошувала заклинання чи язичницьку молитву, чи, можливо, читала вірші.

Автоматичні двері роз’їхалися перш ніж Денис устиг прислухатися. Марго сиділа за столом, над нею мерехтів вогниками чорний голографічний космос, і висів у просторі «Промінь», тендітний і величний, у повній тиші.

Марго повернула голову. Її очі здалися зовсім безбарвними. Вона дивилася на Дениса, стиснувши губи, прямо йому в зіниці.

— Що ти тут робиш? — він, здається, знав відповідь. Руки покрилися гусячою шкірою, стало важко дихати. У роті з’явився виразний присмак заліза.

— Нічого, — вона не відводила погляду. — Я приходжу сюди вечорами. Дивитися на космос. Допомагає.

Денис онімілою рукою вийняв телефон з кишені: рівень щастя — вісімдесят два, осмисленість — вісімдесят шість.

— Ти щось говорила. Уголос.

— Заборони мені говорити, — вона не всміхалася. — Ну, заткни мені рот. Ти для цього прийшов?

— Я прийшов сказати тобі, що твій єдиний, і Ігоря, шанс…

Графіки здригнулися.

Щастя — 83 %. 72 %. 60 %. 30 %.

Осмисленість — 81 %. 71 %. 55 %. 42 %…

— Що ти… з ними… зробила?!

Вона повільно, ретельно розтягла в усмішці рот:

— Ти помиляєшся, Денисе. Мій єдиний, і Ігоря, шанс я вже використала.

«ПРОМІНЬ». ЛІЗА

— Треба, щоб хтось мені допоміг, — сказав Адам і подивився на Лізу згори вниз,