Читати книгу - "Річки Лондона"

— Допоможіть! — сказав він.

— Що трапилося? — спитав я.

— Він їсть мене! — сказав Ніколас, а потім його обличчя засмоктало назад у стіну.

На мить я відчув щось дивне, ніби хтось тягнув мене за потилицю вперед, тож я швидко позадкував. Тóбі гавкнув, а потім розвернувся й побіг назад, у напрямку площі Рассел. Я важко впав спиною на землю, що було боляче, і перш, ніж зміг підвестися, якийсь час лежав, почуваючись дурнем. Я обережно наблизився до церкви й боязко знов доторкнувся до каменю.

Стіна була холодна й груба, більше нічого не відчувалося. Було таке враження, ніби vestigia було висмоктано з каменів так само, як у будинку з вампірами. Я відсмикнув долоню й відійшов. Площа була темна й тиха. Я розвернувся й пішов у ніч, шукаючи Тóбі.

Він побіг аж до Фоллі. Я знайшов його на кухні — він згорнувся на колінах у Моллі. Заспокоюючи собаку, вона суворо глянула на мене.

— Він має вміти дивитися в обличчя небезпеки, — сказав я. — Якщо він хоче тут залишитися, мусить працювати.

Те, що я займався розслідуванням, не звільняло мене від тренувань. Я вмовив Найтінґейла показати мені закляття вогняної кулі, і воно, звісно, виявилося варіацією на тему Lux із доданням Iactus для руху. Коли Найтінґейл переконався, що я можу виконати першу частину не спаливши собі руку, ми пішли в підвал, тренуватися в тирі. Я тоді, звісно, вперше дізнався, що в нас є тир. У самому низу задніх сходів треба було повернути ліворуч замість праворуч, і крізь кілька броньованих дверей, про які я раніше думав, що то склади вугілля, пройти до приміщення, що було п'ятдесят метрів завдовжки, в одному кінці мало стіну з мішків з піском, а в протилежному — рядок металевих шаф. На вішалках висів рядок військових шоломів, а під ним — рядок протигазів. Там був плакат з білими літерами на криваво-червоному тлі: «Зберігайте спокій і продовжуйте», і я вирішив, що це гарна порада. У дальньому кінці був стос крихких картонних мішеней, в яких досі можна було впізнати силуети німецьких солдатів. За вказівками Найтінґейла я обпер рядок з них на мішки з піском і повернувся до вогневого рубежу. Перш ніж почати, я переконався, що не взяв з собою свій новий мобільник.

— Дивись уважно, — сказав Найтінґейл.

Він змахнув рукою — спалахнуло світло, пролунав звук, ніби простирадло розірвали навпіл, а потім перша зліва мішень розлетілася палаючими шматками.

Почувши захоплені оплески, я обернувся й побачив Моллі, яка наче дитина в цирку шипіла від задоволення, стоячи навшпиньки.

— Ви не сказали латинське слово, — зауважив я.

— Тренуйся поки що мовчки, — сказав він. — Це закляття — зброя. Воно має єдине призначення — вбивати. Опановуючи його, ти береш на себе ті самі обов'язки, як і будь-який інший озброєний констебль, тож я рекомендую тобі ознайомитися з поточними настановами щодо використання вогнепальної зброї.

Моллі позіхнула, прикривши долонею рот, щоб не було видно, як широко він роззявляється. Найтінґейл спокійно глянув на неї.

— Він має жити у світі людей, — сказав він.

Моллі знизала плечима, мовляв, «як скажеш».

Найтінґейл продемонстрував закляття ще раз, цього разу вчетверо повільніше, а я спробував повторити. Вогняну кулю я до цього вже тренував, але коли я спробував докласти Iactus, вона здалася ковзкою, неначе на відміну від яблук її не було за що схопити. Коли ж я належним чином драматично змахнув рукою, моя куля вогню повільно пролетіла дистанцію, пропалила в мішені маленьку дірочку й застрягла в мішку з піском.

— Треба відпускати її, Пітере, — сказав Найтінґейл, — бо інакше вона не вибухне.

Я відпустив вогняну кулю, і з-поза мішені почувся приглушений удар. До стелі здійнялася цівочка диму. Моллі за моєю спиною захихотіла.

Тренування тривало годину, і наприкінці я був уже здатний метати полум'я в мішень із запаморочливою швидкістю джмеля, який вже виконав свою денну норму збору пилку й користався моментом, щоб насолодитися краєвидами.

Ми зробили перерву на ранковий чай і я розповів про свою ідею відновлення Ніколаса — за умови, що після того, як «щось» його «з'їло», від нього залишилося достатньо, щоб було що відновлювати.

— Полідорі згадує закляття, що може викликати привидів, — сказав я. — Воно працює?

— Це радше ритуал, аніж закляття, — сказав Найтінґейл.

Намагаючись не дати Моллі завалити нас їжею, ми зазвичай чаювали на кухні, виходячи з того, що якщо вона не сервіруватиме шість столів у кімнаті для сніданків, то буде лише дві порції. Так і вийшло, але ці порції були великі.

— Яка між ними різниця?

— Ти постійно ставиш такі питання, — сказав Найтінґейл, — яких не маєш ставити ще щонайменше рік.

— Лише основи — скорочену версію.

— Заклинання — це послідовність форм, які зв'язані одна з іншою з метою досягнення певного ефекту, а ритуал є саме ритуалом із супровідними атрибутами, що допомагають його виконанню, — сказав Найтінґейл. — Це зазвичай старіші заклинання, з початку вісімнадцятого століття.

— А ритуальні частини важливі? — спитав я.

— Чесно кажучи, я не знаю, — сказав Найтінґейл. — Це заклинання, що рідко використовуються. Якщо б вони були потрібні часто, їх би на початку двадцятого століття модернізували.

— Можете показати мені, як це робиться? — спитав я.

Тóбі помітив, що я намащую маслом булочку, й усівся переді мною. Я