Читати книжки он-лайн » Публіцистика 📰🎙️💬 » Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча

Читати книгу - "Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча"

151
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 59 60 61 ... 69
Перейти на сторінку:

Тепер він уже вільний, тепер він біля мети. Після падіння Наполеона, на п’ятдесят шостому році життя, Жозеф Фуше, герцоґ Отрантський, нарешті, сам-один і нічим не скутий, став на вершечку влади. Минуло чверть сторіччя нескінченних, мов у лабіринті, блукань: від миршавого і блідавого купецького сина до сумної тонзури мона­стирського вчителя, потім угору до народного трибуна й проконсула, зрештою до герцоґа Отрантського, імператорового слуги, і тепер кінець кінцем, не служачи вже нікому, він став самовладним володарем Франції. Інтриґа стріумфувала над ідеєю, спритність над геніальністю. Навколо нього ціле покоління безсмертних пішло в небуття: Мірабо помер, Марата вбито, Робесп’єра, Демулена, Дантона ґільйотиновано, його співконсула Коло вислано на малярійні острови Ґаяни, Лафаєта забуто — всі, геть усі його революційні сподвижники померли і зникли. Зате він, вільно обраний представниками всіх партій, нині порядкує у Франції, а Наполеона, володаря світу, в жалюгідному вбранні з фальшивим паспортом секретаря якогось незначного генерала прогнав на узбережжя. Мюрат і Ней чекають розстрілу, а всі родинні дрібні королі з Наполеонової ласки з порожніми кишенями й без землі блукають від притулку до притулку. Пощезло все славетне покоління того неповторного перетворення світу, він один тільки вибравсь завдяки наполегливому терпінню, що планує в пітьмі й риє попід землею. Тепер його вправна рука ніби лоєм змастила міністерство, Сенат і Національні збори; колись такі владні генерали тремтять за пенсії і слухають, мов ягнята, нового президента; городяни й народ усієї країни чекають його розпоряджень. Людовік XVIII шле до нього послів, Талейран — вітання, Велінґтон, переможець при Ватерлоо, — довірливі листи; нитки світової долі вперше зовсім відкрито й вільно побігли через руки Фуше.

Незмірні завдання постали перед ним: оборонити розбиту й переможену країну від нетерплячих ворогів, перешкодити непотрібному патетичному опорові, домагатися сприятливих умов миру, знайти належну державну форму й відповідного володаря, утворити з хаосу нові норми, новий і тривалий лад. Ці завдання вимагали вправності, надзвичайної духовної проворності — і справді, коли в тій круговерті всі затрачали розум, то заходи Фуше свідчили про найвище завзяття, а його подвійні й багатоколійні плани були на диво безпечні. Він дружній з усіма — аби всіх ошукувати й робити тільки те, що йому самому видається слушним і корисним. Хоч у парламенті він нібито домагається утвердження Наполеонового сина, перед Карно — республіки, перед союзниками — герцоґа Орлеанського, сам Фуше тишком-нишком посуває стерно недавньому королю Людовіку XVIII. Зовсім непомітно, вправно й нечутно завертаючи, так що й найближчі приятелі не здогадувались про його справжню мету, він веслує драговинням підкупів до роялістів і продає йому довірений уряд Бурбонам, тоді як у Палаті й міністерській раді вдає несхитного бонапартиста й республіканця. Якщо дивитись психологічно, задум Фуше був єдино правильним. Тільки швидка капітуляція перед королем могла дати пощаду переповненій ворожим військом, знекровленій і пошматованій Франції, забезпечити без усяких збурень перехід влади. Один Фуше своїм реалістичним розумом одразу збагнув таку необхідність і втілював її власною волею й силою, долаючи опір Ради, народу, армії, Палати і Сенату.

Але в ті дні Фуше мав усякого розуму, крім одного — це його трагедія! — останнього, найвищого, найдосконалішого: тут він хотів ще й собі поживитись. Того останнього, що надав би йому гідності, якби, так вправно поурядувавши, він сам зрікся влади, — вже мавши п’ятдесят шість років, ставши на вершині успіхів, зібравши десять, а то й двадцять мільйонів, здобувши вдячність і шану сучасності та історії. Та хто двадцять років тягнувся до влади, так і не наситившись нею, той уже не здатний зректися — точнісінько, як Наполеон, Фуше неспроможний зректись ані на хвилину раніше, ніж його потурять. А що нема вже ніякого володаря, щоб зрадити, Фуше лишається зрадити тільки себе самого, своє власне минуле. Повернення переможеної Франції її давнішому володареві тієї миті було найдоречнішим чином, слушною і сміливою політикою. Але взяти за цей розв’язок на чай посадою королівського міністра — це була ницість і більше ніж злочин — просто дурниця. І такої дурниці припускається цей скажений честолюбець, щоб на кілька історичних годин «d’avoir la main dans la pâte», поварити кашку, — це перша й найбільша дурниця Фуше, ота не­прощенна, що навіки принизила його перед історією. Тисячу щаблів вправно, спритно й терпляче подолав він угору — і однісінький раз без потреби незграбно впавши навколішки, миттю злетів до самого низу.


Як відбувся цей продаж уряду Людовікові XVIII за міністерську посаду, ми, на щастя, дізналися з одного характерного документа, одного з нечисленних, що найдокладніше подають дипломатичні перемовки повсякчас обережного Фуше. Під час Ста днів тільки один відважний прихильник короля — барон Вітроль — зібрав у Тулузі військо й почав воювати з Наполеоном. Коли його схопили й доправили до Парижа, імператор одразу ж хотів його розстріляти, та втрутився Фуше: він завжди обстоював милосердя, та ще й до ворогів, яких десь можна й використати. Задовольнилися тим, що барона де Вітроля запроторили до військової в’язниці, допоки трибунал оголосить йому вирок. Але 23 червня дружина підсудного, ледве зачувши, що Фуше став володарем Франції, притьмом подалася до нього просити про звільнення Вітроля, що Фуше відразу й зробив, бо конче потребував якогось козиря в грі з Бурбонами. А вже наступного дня звільнений роялістський ватажок барон Вітроль прийшов дякувати герцоґові Отрантському.

У кабінеті Фуше й відбулася оця дружня політична розмова виборного голови республіканського уряду з присяжним архіроялістом. Фуше йому каже:

— Ну, а що ви тепер гадаєте робити?

— Маю намір податись до Ґента, коло брами на мене вже чекає карета.

— Це найрозумніше, що можна вчинити, вам тут не зовсім безпечно.

— Може, через мене ви щось хочете передати королю?

— О господи, та нічого. Зовсім нічого. Тільки прошу, скажіть його величності, що вони можуть розраховувати на мою відданість, та, на жаль, не від мене залежить, щоб вони чимшвидше повернулись у Тюїльрі.

— Як на мене, тільки від вас залежить, щоб це сталося якнайшвидше.

— Це вам тільки здається. Вони навіть хочуть (і тут Фуше засміявся) проголосити Наполеона II.

1 ... 59 60 61 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча"