Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

певним станом, ні з певною професією і стала ніби невидимою та неіснуючою»[359]. Мабуть, у продовження цієї думки філософ далі зазначає, що судової влади деякою мірою зовсім не існує[360], а згодом, що судді нації — це лише вуста, що промовляють слова закону, бездушні істоти, що не можуть стишити його сили та суворості[361]. Саме ці тези суттєво вплинули на формування в Росії розуміння судової влади як частини виконавчої влади.

Імператриця Катерина II в 1765 р., готуючи текст Наказу Комісії для створення проекту нового Уложення, який був згодом затверджений у день урочистого відкриття цієї Комісії, 30 липня 1767 р.[362], запозичила великі фрагменти з «Духу законів», почасти не гребуючи їх перекрученням[363]. Так, у главі III Наказу «Про безпеку постанов державних» наводяться дослівні цитати з Монтеск’є щодо механізму реалізації влади в монархічній державі, що передбачає існування властей проміжних, підпорядкованих та залежних, що мають стати опосередковуючими каналами, якими рухатиметься державна влада[364]. За Монтеск’є, функції проміжних властей мало взяти на себе дворянство як осередок стабільності й ресурс для убезпечення держави від свавільної та мінливої волі короля. У Наказі Катерини II дворянський стан замінено державними органами: «фундаментальні закони держави передбачають малі протоки, тобто уряди (Tribunaux), через які проливається влада суверена».

Судова влада Катериною II згадується лише у статті 98 Наказу, де мовиться: «Влада суддівська полягає лише у виконанні законів і для того, щоб не було сумніву в свободі та безпеці громадян»[365]. На недосконалість цього визначення, яке не розкриває сутності судової влади й не відмежовує її від влади виконавчої, одним з перших указав В. М. Латкін[366]. Послуговуючись термінологією свого вчителя щодо трьох влад, законодавиця не забезпечила їх реальний поділ. Усі три влади згідно з Наказом має очолювати імператор, у чому дехто з дореволюційних дослідників знаходив передбачення концепції Б. Констана з четвертою «нейтральною» владою монарха[367].

8 квітня 1768 р. Катерина II затвердила Начерк про приведення до завершення Комісії проекту нового Уложення, де визначалась орієнтовна система правових інститутів майбутнього кодексу. В Начерку судову владу названо захисною («защитительной»). Їй присвячувався окремий розділ «Про встановлення правосуддя загалом», де формулюється коло питань, на які має дати відповідь нове Уложення. Вперше пропонувався поділ судочинства на цивільне й кримінальне[368].

Наказ і Начерк мали слугувати орієнтиром при підготовці наказів депутатів комісії. Частина дворянських наказів була спрямована на поліпшення існуючої системи судоустрою та судочинства (посилення письмового елементу, вдосконалення системи виклику до суду, запобіжних заходів, процедури перегляду рішень, зменшення розмірів судових мит тощо). Інша група наказів передбачала створення принципово нової системи. В. О. Григор’єв звернув увагу на презумпцію в більшості дворянських наказів того, що дворянству буде надано право самоврядування, тобто в середовищі тогочасного провідного стану вже назріла потреба корпоративної організації та взяття на себе низки державно-владних функцій, зокрема в царині судівництва[369]. У багатьох наказах розглядаються питання співвідношення компетенції дворянських та коронних судів, що розходилося з генеральною лінією, окресленою Наказом Катерини II. Майже за всіма дворянськими наказами юрисдикції дворянського суду мала підлягати переважна більшість як цивільних, так і кримінальних справ[370].

Ідея відділення суду від адміністрації у наказах не проглядалася. Навпаки, передбачалося покладення на суди деяких нетипових для них функцій, наприклад ремонту доріг[371]. Подібне ставлення до судової влади бачимо в наказах міських депутатів, де часто пропонувалося основними осередками влади (як виконавчої, так і судової) у містах визнати міські магістрати[372].

Малоросія на той час у питаннях організації судової влади перебувала на дещо вищому щаблі, ніж метрополія. Козацька верхівка прагнула лише урядових гарантій дотримання давніх прав Малоросії, а почасти й просто виявляла готовність до саботажу роботи комісії[373]. Лояльності української аристократії уряд досягав адміністративними методами. Це, зокрема, мало місце в Чернігові, Ніжині й Стародубі, де погрозами, арештами та іншими репресіями П. О. Рум’янцев домігся прийняття проурядових наказів[374]. Водночас цілком безперешкодно потрапив до комісії наказ лубенського депутата Г. Полетики, в